Розділ 4

Розділ 4

З кожною хвилиною дедалі більше стихав вечірній гомін міста, що долинав крізь прочинене віконце палати Ольги Володимирівни.

Вона вже міцно спала.

А в кріслі біля її ліжка, у напівтемряві, все ще сидів замислений фельдшер Агатов.

У руках він тримав книгу своєї літньої пацієнтки.

Нарешті Максим відклав її набік, дістав із кишені мобільний телефон і почав набирати повідомлення Насті:

«Привіт. Нам треба поговорити. Можливо, зустрінемось?»

Закінчивши писати, він уже підніс палець до кнопки «Надіслати», але раптом завмер.

Минуло кілька секунд.

Потім Максим важко зітхнув, стер повідомлення, кинув телефон на диван і відкинувся на спинку крісла.

Заплющивши очі, він спробував зібратися з думками.

Та замість цього в його вухах раптом залунав знайомий ритмічний стукіт коліс.

Пам’ять миттєво перенесла його в той самий вагон поїзда, де він уперше побачив Настю.

На календарі було 14 вересня.

Максим повертався з рідного містечка до столиці, яка вперто не хотіла йому підкорятися.

Кілька місяців тому він провалив вступні іспити до медичного університету.

Не допоміг навіть диплом із відзнакою про закінчення медичного училища.

Попри невдачу, Максим не збирався опускати руки.

Він влаштувався працювати фельдшером на швидку допомогу, щоб залишатися в професії й водночас готуватися до нової спроби вступу.

Сидячи на нижній полиці біля вікна, він саме розмірковував про своє майбутнє, коли двері купе відчинилися.

На порозі з’явилася приваблива дівчина з великою дорожньою сумкою.

Максим машинально підвівся й допоміг їй покласти багаж на верхню полицю.

— Дякую, — чемно, але трохи стримано промовила незнайомка.

— Та нема за що, — невпевнено відповів Агатов.

На цьому їхня розмова й закінчилася.

Решту дороги вони провели в незручному мовчанні.

Максим десятки разів збирався заговорити з попутницею.

І десятки разів відмовлявся від цієї думки.

Йому катастрофічно бракувало сміливості.

А потім подорож закінчилася.

Ось він уже стоїть на пероні столичного вокзалу й проводжає поглядом дівчину, яка швидко розчиняється в людському потоці.

Ще кілька секунд.

І вона зникне назавжди.

Він більше ніколи її не побачить.

Саме тоді всередині нього щось клацнуло.

Максим рвучко кинувся навздогін.

Наздогнав.

І, не добираючи слів, випалив перше, що спало на думку:

— Зачекайте! Насправді я ніколи раніше не знайомився ось так, просто на вулиці. Але щойно зрозумів, що якщо зараз нічого не зроблю, то можу проґавити свою долю. А цього я собі не пробачу. Мене звати Максим. А вас? Дозвольте хоча б провести вас додому.

Незнайомка розгублено усміхнулася.

Її явно застала зненацька така відвертість.

— Ну... якщо вам не важко, — відповіла вона. — Дуже приємно, Максиме. А мене звати Настя.

— От і чудово! Тоді дозвольте допомогти з сумкою.

Він підхопив її багаж.

І вже за кілька кроків зрозумів, що сильно переоцінив власні сили.

Сумка виявилася просто неймовірно важкою.

Настя розсміялася.

— Так-так! Мама передала продуктів на тиждень уперед. Там, мабуть, кілограмів двадцять. Ще не передумав мене проводжати?

— Навіть не сподівайтеся! — рішуче відповів Максим. — От тільки бажання їхати метро кудись раптом зникло. Думаю, ми поїдемо на таксі.

— Ого! — здивувалася Настя. — А прізвище у вас, бува, не Рокфеллер?

— Ні. Моє прізвище — Агатов, — урочисто повідомив Максим. — Але на таксі грошей вистачить.

І майже не збрехав.

Грошей справді вистачало.

Щоправда, після такої демонстрації щедрості йому довелося б цілий тиждень харчуватися самими макаронами.

Але зараз це здавалося абсолютно несуттєвим.

Йому страшенно хотілося справити враження на нову знайому.

З виглядом досвідченого світського кавалера Максим зупинив таксі, завантажив сумку до багажника й галантно відчинив перед Настею дверцята.

Усе це виглядало настільки неприродно, що дівчина мало не плакала від сміху.

Під час поїздки вона розповіла, що навчається на другому курсі факультету журналістики гуманітарного університету й мріє стати телеведучою.

Саме тому й вступила до столичного вишу.

У Києві було значно більше шансів завести корисні знайомства й згодом потрапити на телебачення.

Максим слухав її голос.

Дивився на неї.

І майже не вникав у зміст слів.

Усередині нього відбувалося щось дивне.

Щось нове.

Незнайоме.

Він ніби втрачав контроль над собою.

І, що найдивніше, йому це шалено подобалося.

Того вечора його життя набуло нового сенсу.

Відтоді вони стали парою.

Друзі Насті швидко прийняли Максима у свою компанію.

Він бував на студентських вечірках, святкуваннях, днях народження й навіть кілька разів ходив із журналістами в туристичні походи.

Там Агатов узагалі ставав центром уваги.

Він чудово грав на гітарі й міг співати біля вогнища до самого ранку.

Вони були щасливі.

Настільки щасливі, наскільки можуть бути щасливими двоє студентів із порожніми кишенями та закоханими серцями.

Дарували одне одному дрібні подарунки.

Писали записки.

Довго прощалися вечорами.

І майже не могли прожити дня без зустрічі.

Заробітку Максима вистачало на скромне, але незалежне життя.

Вдень він працював на швидкій допомозі.

Увечері підробляв написанням рефератів з хімії.

Готуючись до вступу в медичний університет, він вивчив цей предмет так ґрунтовно, що іноді знав його краще за деяких викладачів медучилища.

Саме завдяки цим підробіткам Максим орендував невелику квартиру в одному зі спальних районів міста.

Туди, потай від батьків, інколи приходила ночувати Настя.