Розділ 3

 Розділ 3

У сусідній палаті лежав Зорін.

Ще дві години тому він буквально вирувала енергією, а тепер нерухомо лежав на лікарняному ліжку, оточений медичною апаратурою, і байдужим поглядом стежив за стрибками зеленої лінії на кардіомоніторі.

Здавалося, він потрапив до якоїсь паралельної реальності.

Микола Сергійович ніколи раніше не опинявся в лікарні як пацієнт і тепер уперше відчував дивне й незнайоме почуття безпорадності.

Раптом двері відчинилися, і до палати увійшов Семен Якович.

Вигляд у нього був збентежений і навіть тривожний.

Він зупинився посеред кімнати й на кілька секунд завмер, підбираючи слова.

Незручну паузу перервав Зорін:

— Що, Сьомо, усе настільки погано?

— Колю... — почав Гірш, намагаючись говорити спокійно. — Брехати не буду. Скажу як є. У тебе інфаркт. Поки що ми розраховуємо на ефект від медикаментозного лікування. Вводимо тромболітичні препарати. Якщо вони не допоможуть, доведеться встановлювати стент у пошкоджену ділянку артерії. Якщо й це виявиться неможливим через місце блокування, тоді доведеться робити аортокоронарне шунтування. Але є проблема. Від початку інфаркту минуло менше доби, а це вже серйозний ризик для проведення наркозу. Крім того, УЗД виявило тяжкий стеноз аортального клапана...

Нічого не зрозумівши з цієї медичної лекції, Зорін підняв руку:

— Стій, Семене. А можна те саме, тільки людською мовою?

Семен Якович замовк, на мить замислився, потім сів на стілець поруч із ліжком і важко зітхнув.

— Якщо по-простому, то все серйозно. Тобі потрібне термінове лікування. Цілком можливо, що знадобиться операція під загальним наркозом. Але твоє серце може цього не витримати.

— Ого... Невесела перспектива, — сумно посміхнувся Зорін. — Виходить, якщо не лікуватися, мене доб’є інфаркт, а якщо лікуватися — я, можливо, помру від самого лікування?

— Хотів би я сказати, що це не так... — майже пошепки відповів Гірш, уникаючи погляду друга.

Микола Сергійович задумався.

Не щодня людині повідомляють подібні новини.

Після кількох секунд мовчання він спокійно промовив:

— Що ж, часу в мене, схоже, небагато. Значить, діяти треба швидко. По-перше, доведеться якось повідомити Лолу.

— Уже повідомив. Вона вилітає першим рейсом, — автоматично відповів Гірш.

— Сьомо! Як це — повідомив?! — обурився Зорін.

— Та перестань! — відмахнувся Семен Якович. — Вона твоя донька. І має повне право знати правду.

— А не зарано? Раптом усе обійдеться, а вона даремно летітиме через океан...

— Колю, якщо все обійдеться, я особисто компенсую їй вартість марного перельоту! — роздратовано випалив Гірш.

— Ого! — вигукнув Зорін і несподівано розсміявся. — Якщо єврей дає такі фінансові гарантії, то мої справи й справді кепські...

Ображений таким жартом, Семен Якович уже відкрив рота для нищівної відповіді, замахав руками й навіть набрав повні груди повітря, але Зорін, не припиняючи сміятися, підняв долоню:

— Тихо-тихо. Заспокойся. Не хвилюйся. Другий інфаркт у цій палаті нам точно ні до чого.

— Я от одного не розумію: що тобі тут смішного?! — вибухнув Гірш. — До тебе взагалі доходить, що відбувається? Колю, у тебе інфаркт! У твоєму віці це зовсім не жарти. Звідси можна вийти вже не зовсім живим! Ти це розумієш?

— Так, розумію, — раптом став абсолютно серйозним Зорін. — Розумію дуже добре. Але це зараз не головне.

Він на кілька секунд заплющив очі.

— Головне — я її знайшов.

Гірш мовчав.

— Хай і наприкінці життя, але знайшов. Розумієш? Через стільки років... Я знайшов Олю.

Голос його помітно тремтів.

— Тепер мені потрібно лише одне: встигнути поговорити з нею. Побачити її. А далі — хай буде що буде. Допоможи мені, Сьомо. Перевези мене до її палати.

— Про це не може бути й мови! — різко відповів Гірш.

— Але...

— Ніяких «але»!

Семен Якович підвівся зі стільця.

— Будь-який сильний емоційний сплеск для тебе зараз майже те саме, що постріл у серце. А я не збираюся власноруч тебе вбивати. Зрештою, я давав клятву Гіппократа.

— Сьомо...

— Не обговорюється! — відрізав він тоном, який не допускав жодних заперечень. — Мені потрібна хоча б доба, щоб стабілізувати твій стан. Коли я буду впевнений, що ти переживеш цю зустріч, то особисто відвезу тебе до Ольги Володимирівни. Даю слово.

Зорін мовчав.

— А поки що, дорогий мій друже, тобі доведеться трохи полікуватися.

Саме в цю мить у двері постукали.

На порозі з’явилася старша медсестра лікарні.

— Семене Яковичу, ось ви де! А я вас по всій лікарні шукаю.

Гірш жестом попросив її зачекати, підвівся зі стільця й вийшов у коридор.

— Щось сталося, Наталочко?

— Ще й як сталося. Власне, на вас уже чекає машина з водієм. Час їхати до ресторану на банкет.

— А-а... Банкет... — розгублено повторив Гірш.

На мить він навіть заплющив очі, ніби лише тепер згадав про існування цієї події.

— Знаєте що, Наталочко? Нікуди я не поїду. Нехай святкують без мене.

— Як це — без вас? — щиро здивувалася медсестра. — Це ж неможливо. Там мер буде!

— Наталю, у цій палаті лежить мій найкращий друг. У нього інфаркт. Сьогодні я залишаюся в лікарні. Передайте мої вибачення всім присутнім. Особливо меру.

Старша медсестра ще щось говорила, намагаючись переконати головного лікаря змінити рішення, але її слова вже наздоганяли лише спину Гірша, який швидко віддалявся коридором.

Повернувшись до палати, він застав Зоріна в пригніченому стані.

— Сьомо, невже зовсім ніяк не можна? Я ж майже пів століття її шукав... — тихо промовив Микола Сергійович, намагаючись розчулити друга.

— Колю, ні. Поки що — ні. Повір мені, зараз ти їй потрібен живим. Принаймні я дуже на це сподіваюся. А тепер досить. Зараз я зроблю тобі укол снодійного. Поспиш. Як то кажуть, ранок вечора мудріший.