Розділ 2

2 розділ

Максим повернувся до палати Крилової з чашкою гарячого чаю в руках. Поставивши її на тумбочку біля ліжка, він усміхнувся й запитав:

— Як ви себе почуваєте, Ольго Володимирівно?

— Бувало й краще... Але, зрештою, могло бути значно гірше, — відповіла вона, ледь усміхаючись.

— Жартуєте? І правильно! Гумор — теж ліки. Іноді не менш дієві за справжні.

— Авжеж! З моїм діагнозом найкращі ліки — це внутрішній настрій. Ну і трішки морфію... — Ольга Володимирівна взяла чашку й зробила ковток. — Дякую за чай, Максиме. З медом і м’ятою... Саме так, як я люблю.

— Це щоб вам було легше заснути. Вам би варто трохи відпочити.

— Останнім часом це непросто. Раніше я читала перед сном. А тепер зір уже не той. Навіть в окулярах майже нічого не бачу.

— А давайте я вам почитаю! — одразу запропонував Максим.

— Навіть не знаю... Якось незручно.

— Та що ви! За ті гроші, які ви платите за ВІП-палату, вам тут повинні не лише читати, а й спектаклі ставити силами всього персоналу! Та й мені нікуди поспішати. Семен Якович зняв мене з чергування на швидкій і прикріпив до вас. Тож не соромтеся. Що ви любите читати? У нас чудова лікарняна бібліотека.

— Якщо так, то до бібліотеки йти не потрібно. Візьміть книжку з моєї сумки. Це єдиний примірник моїх мемуарів. Завжди ношу його із собою, хоча після друку жодного разу не перечитувала. Усе через проблеми із зором.

Максим дістав із сумки книгу.

Вона явно була виготовлена нашвидкуруч у якійсь невеликій друкарні. Сторінки були підрізані нерівно, палітурка зібрана не надто акуратно, тому книжка навіть не закривалася як слід. Проте саму обкладинку виконали з великою майстерністю. Темно-коричнева шкіра, якісне тиснення й акуратні золотисті ініціали «О.В.К.» на титулі справляли враження речі дорогої та особистої.

Помітивши зацікавлений погляд Максима, Ольга Володимирівна пояснила:

— Цю палітурку я замовила багато років тому, коли лише почала працювати над мемуарами. Але робота затягнулася. Останній розділ я дописала буквально кілька тижнів тому й, знаючи свій діагноз, не могла дозволити собі чекати, поки книгу надрукують у хорошій друкарні. Мені було важливо хоча б раз потримати в руках готовий примірник. Тому й вийшло те, що вийшло.

— А літери на обкладинці — це ваші ініціали? — здогадався Максим.

— Звісно. Це ж мої спогади. Їх поки що ніхто не читав. Якщо погодитеся, будете першим.

— Із задоволенням! Пропоную почати просто зараз. Влаштовуйтеся зручніше й слухайте.

Максим сів у крісло біля ліжка, відкрив книгу на першій сторінці й почав читати:

«Я народилася 15 серпня 1939 року в селі Розділ Миколаївської області. Батьків своїх майже не пам’ятаю. Батька забрали на фронт у перші дні війни, і невдовзі він загинув у бою. Мама загинула у вересні 1941 року під час бомбардування.

Я залишилася жити з бабусею, але майже одразу після війни померла і вона. Так, залишившись круглою сиротою, у 1946 році я потрапила до дитячого будинку-інтернату в районному центрі Вознесенську.

Життя там важко було назвати щасливим. Попри величезний напис над входом: «Дякуємо товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!», щастям у тих стінах навіть не пахло.

Окрім постійної нестачі буквально всього — від одягу й взуття до їжі та ліків, — кожен вихованець був змушений жити за жорстокими законами вулиці, які панували в інтернаті. Позбавлені батьківського тепла й озлоблені війною діти будували стосунки за простим принципом: хто сильніший — той і правий.

Адміністрація майже не втручалася. Чи то не вважала це серйозною проблемою, чи була настільки заклопотана тим, щоб нагодувати й одягнути всіх нас, що на інше просто не залишалося ні сил, ні часу.

Дуже скоро я й сама відчула на собі жорстокість місцевих порядків. Старші хлопці забирали в мене хліб у їдальні, змушували чергувати в класі замість них, ставили підніжки й дражнили образливими словами.

Якось одна з однокласниць застала мене в сльозах і сказала:

— Не плач. Ну дурні вони. Що з них узяти? Потерпи. Скоро їм набридне тебе чіпати й вони знайдуть собі нову жертву. Так завжди буває.

Ці слова мене анітрохи не заспокоїли, але вона виявилася права.

Одного разу до нашого дитячого будинку привезли десятирічного хлопчика Колю. Вихователь розповів, що його батьків ув’язнили як ворогів народу та англійських шпигунів.

Для моїх кривдників цього було більш ніж достатньо.

Після уроків вони оточили Колю й наказали йому при всіх лаяти матір брудними словами. Він відмовився. Тоді його почали бити. Але він мовчав.

На щастя, до класу зайшов учитель, і хулігани розбіглися.

Відтоді весь їхній гнів переключився на Колю.

Йому не давали проходу. Штовхали, ображали, забирали їжу. Мені було його шкода, але я нічим не могла допомогти.

Тим часом мене вже кілька днів не чіпали. Здавалося, про моє існування просто забули. І мене це цілком влаштовувало.

Та одного дня за обідом до мене знову підійшов величезний здоровань на ім’я Степан, забрав мою тарілку й під схвальний регіт своєї компанії сів їсти за сусідній стіл.

Я ледве стримала сльози.

І раптом до мене підійшов Коля.

Він поставив переді мною свою вечерю й коротко сказав:

— Їж. Не звертай на них уваги.

Я навіть не встигла подякувати.

Степан миттєво опинився поруч, забрав і цю тарілку та поніс до свого столу.

Тоді Коля мовчки підвівся, підійшов до нього, забрав тарілку назад і повернув її мені.

В їдальні запала тиша.

Усі чекали, чим це закінчиться.

Приятелі Степана оточили Колю й почали штовхати його.

— Ну все, пацане. Тепер тобі кінець!

І тут сталося щось неймовірне.

За лічені секунди Коля ніби перетворився на дику тварину. Він схопив глечик із водою, розбив його об край столу й, розмахуючи великим гострим уламком, змусив усіх відступити.