Розділ 1

 Розділ 1

Зимове місто дбайливо вкривало своїх жителів особливим, майже чарівним різдвяним снігопадом. Незвично великі сніжинки, кружляючи, повільно осідали на плечі людей, охоплених передсвятковою метушнею. Кожен кудись поспішав. Усі намагалися встигнути купити подарунки, привітати близьких і неодмінно виконати всі пункти довгого списку приготувань до головного сімейного свята. Загальну атмосферу приємного очікування вдало доповнювали вітрини магазинів, прикрашені мішурою та ялинковими іграшками, а також сяючі подекуди цифри «2010», які ще залишалися на своїх місцях після святкування Нового року. На вулицях, між деревами й стовпами, на стінах і дахах будинків горіли тисячі різнокольорових гірлянд, а звідусіль лунали знайомі з дитинства мелодії зимових святкових пісень.

Від передчуття Різдва й приємного клопоту натовп перехожих ненадовго відволікла сирена швидкої допомоги, що проїжджала повз. Містяни, уповільнивши крок, проводжали її поглядами, сповненими щирого жалю та співчуття. Але щойно машина зникла за рогом, усі знову поринули у власні думки, і на обличчях повернулися усмішки.

У машині швидкої допомоги, прямуючи на черговий виклик, їхав молодий фельдшер Максим Миколайович Агатов. Щоправда, на ім’я та по батькові його називали переважно пацієнти, та й то не всі, адже для своїх двадцяти шести років він мав аж надто юний вигляд. На нього, як і на кожного мешканця міста, впливало наближення Різдва, тільки цього року — зовсім по-особливому. Працюючи напередодні свята, він дивився у вікно машини на зимові пейзажі такого знайомого, майже рідного міста й думав про те, що за рік, який минав, так і не наблизився до своєї мети.

Ось уже третій рік поспіль Максим не набирав необхідної кількості балів на вступних іспитах до престижного медичного університету. Третій рік він був змушений чергувати на швидкій допомозі та підробляти де доведеться, аби звести кінці з кінцями. Якщо чесно, цьому чергуванню Агатов навіть радів, бо інакше довелося б святкувати Різдво в цілковитій самотності, у крихітній орендованій квартирці, яка почала тиснути на нього ще сильніше після того, як через незначну сварку він розлучився зі своєю коханою дівчиною Настею.

Цю втрату Максим переживав важко. Але оскільки ініціатором розриву був саме він, якась незрозуміла гордість не дозволяла зробити перший крок до примирення. Час минав, а ймовірність відновити їхні стосунки танула з кожним днем.

Перебуваючи в такому невеселому підбитті підсумків року, Максим раптом отямився від гучного вигуку водія:

— Ну, здається, тут... Приїхали!

Майже тієї ж миті двері відчинилися ззовні, і молодий схвильований хлопець у формі охоронця вигукнув:

— Лікарю, швидше! Там жінка! Їй погано. Вона просто... ну як... зайшла й одразу впала...

Охоронець схопив Максима за рукав і буквально висмикнув його з машини, а потім потягнув за собою доріжкою до входу в торговельний центр, продовжуючи тараторити:

— І головне — нічого ж не сталося! Її ніхто не чіпав! Просто стояла й упала... Тепер так і лежить. Швидше, лікарю!

— Я не лікар, я фельдшер, — машинально поправив його Максим, заходячи до холу магазину.

За три метри від вхідних дверей, на підлозі, в оточенні кількох співчутливих відвідувачів лежала жінка. Вона перебувала в напівнепритомному стані, важко дихала, а на лобі виступили великі краплі холодного поту. Дивно, але в її очах не було ні страху, ні навіть тіні тривоги.

Це була доглянута, елегантно, хоч і недорого, вдягнена пані похилого віку, на блідому обличчі якої ще добре проглядалися сліди колишньої краси. Надягаючи їй на руку тонометр, Максим раптом подумав, що саме такий вигляд повинні мати представники «блакитної крові».

Виконавши низку необхідних у таких випадках тестів, він так і не зміг встановити хоча б попередній діагноз. Численні суперечливі симптоми руйнували одну його версію за іншою. Було зрозуміло одне: на місці більше нічого зробити не можна. Потрібна термінова госпіталізація.

Жінку швидко перенесли до машини, і швидка рушила з місця. Дорогою до лікарні Максим розпитав пацієнтку та заніс до карти виклику її особисті дані.

Це була Ольга Володимирівна Крилова, 1939 року народження.

Саме вона стане однією з головних героїнь нашої незвичайної історії.

Але про все по черзі.

Коридорами центральної лікарні, куди везли Ольгу Володимирівну, неквапливо прогулювався головний лікар Семен Якович Гірш. Сьогодні був його останній робочий день. Уже за чотири години вся столична еліта мала зібратися в розкішному ресторані на святковий банкет з нагоди його виходу на пенсію.

Сам Гірш не любив пишних урочистостей і не прагнув відзначати цю подію, але масштаб його постаті в медичному товаристві Києва зобов’язував. До того ж банкет влаштовував сам мер, тож відмовлятися було незручно.

Без п’яти хвилин пенсіонер переживав складну гаму емоцій. З одного боку, він жалкував, що залишає рідну лікарню, якій віддав сорок років життя, а з іншого — радів можливості нарешті присвятити весь свій час онукам і подорожам.

Занурений у думки, головний лікар підійшов до вікна й почав уважно розглядати панораму, що відкривалася перед ним. Засніжені дахи старого Подолу та куполи церков, які сяяли під втомленими променями вечірнього сонця, зачаровували. Краєвид був неймовірний.

Дивно, але раніше Семен Якович цього ніколи не помічав. Завжди був чимось зайнятий. А тепер раптом зрозумів, що після виходу на пенсію на нього чекають десятки, а то й сотні таких самих дивовижних щоденних відкриттів. Настрій помітно покращився, і саме в цю мить задзвонив мобільний телефон.

— Алло! Це щасливий пенсіонер всесоюзного значення? — пролунав у слухавці знайомий хриплуватий голос.

— Не всесоюзного, а світового! Бери вище! — пожартував Гірш.

— А... так... Усе забуваю. Склероз, знаєте. Що поробиш? Роки...

— Та припини, Зорін! Які там роки? Ти ще у своїй Америці президентом станеш!