Розділ ІІ

ІІ

Ми пам'ятаємо. Ми все пам'ятаємо і ніколи не забудемо, як би їм цього не хотілося. Моя кохана Аліса. Моє сонце. Моя любов. Вона любила спати біля вікна. Ми спеціально переставили ліжко до вікна, щоб перед сном дивитися на зірки, на місяць та на літаки, що сідали й піднімалися з аеропорту неподалік. Як вона це любила.

Вона пішла спати раніше, я залишився в іншій кімнаті дивитися якийсь дурнуватий серіал. Сам не помітивши того, я заснув біля телевізора. Прокинувся о п'ятій ранку. Спочатку був вибух, далі незрозумілий дзвін, а потім надлюдської сили і моторошності вереск. Я забіг до неї в кімнату. З вибитого вікна мені в обличчя дунув лютневий морозний вітер і я побачив те, що досі з'являється мені в нічних жахах. Аліса сиділа на ліжку під місячним світлом. Її біла нічна сорочка-плаття була просочена кров'ю, що стікала на ліжко і на підлогу. Вона подивилася на мене з виразом нестерпного болю й безмовного крику. З її обличчя стирчали уламки скла. Кров заливала очі, й відкриті вуста. Шкіра на лівій щоці висіла, як шматок м'яса. Аліса боялася поворухнутися, адже усюди було скло. Лише дивилася на мене та тихенько пищала. Дивилася та пищала…

Як виявилося пізніше, ракетний удар по аеропорту неподалік нашого дому, серйозної шкоди не наніс. За наступні кілька тижнів наші військові відновили його роботу. Але шрами по всьому тілу Аліси ніколи не загоїлись. Зашите обличчя лише в чомусь нагадувало ту Алісу, на якій я колись одружився. Вона перестала підпускати мене до себе, адже вважає, що не може викликати у мене чоловічі почуття. І вона права… Вона змінилася, а з нею змінився й я. Мені було трохи за тридцять, коли я перестав жити статевим життям. Я дійсно перестав сприймати її як жінку, тепер вона для мене нещасна, маленька каліка, у якої немає нікого крім мене. І мій обов'язок – її оберігати та захищати. Так ми і живемо білим шлюбом уже 15 років. І за всі ці роки я жодного разу їй не зрадив. А вона більше не спить біля вікна.

***

Він тряхнув головою, щоб прогнати спогади й зосередитися на справі. Шмаркач таращився на нього з протилежного кінця перехрестя. Скільки зараз завелося цих юних революціонерів-конспіраторів… Колись повоєнне покоління доведе країну до біди. Тому вони – справжні ветерани, мають якнайдовше залишатися у гарній формі. Він запалив сигарету і пішов в протилежний від шмаркача бік – хай не переймається. Він взяв з кишені невелике косметичне дзеркальце та прослідкував в яку сторону пішов шмаркач, розвернувся – й пішов за ним. Кілька років служби в розвідці, участь у війні, медалі… На що може розраховувати цей малий, який не вміє навіть слідкувати за людиною так, щоб це було непомітно? Смішно. Шмаркач ще з півгодини провештався вулицями, аж поки не став, біля зливової труби. Увімкнув телефон (чим одразу засвітив обличчя – і цей нездара лізе робити революцію?), щось подивився та закинув його в трубу. Пройшов ще кількадесят метрів на спустився у підвал. Саме той про який говорило дівча! Загалом, він в цьому й не сумнівався. Однієї його появи біля квартири її батьків і питання про революційну групу було достатньо, щоб вона запанікувала й все видала. Серед іншого, видала адресу наступного вербування новачків, але треба було перестрахуватися, тому він і влаштував це переслідування, яке більше було схожим на дитячу забавку. Далі все було справою техніки. Він вислав групі захвату геолокацію, натягнув резинові рукавички, витягнув телефон зі зливної труби й сховав в спеціальний пакетик для доказів. За хвилину-дві під'їхало два чорних автобуси – з одного вискочила група екіпірованих бійців, а інший був заґратований. Він жестами показав керівнику групи, щоб вони зберігали тишу й шли за ним. Вони спустилися в підвал, простою відмичкою він відкрив кволенький замок. В коридорі підвалу глухо звучало гарчання видозміненого голосу, по якому легко було визначити, в якій саме шмаркач кімнаті. Група підійшла до цієї кімнати і він показав їм жестом "чекати" – нехай шмаркач виговориться, чим більше потрапить на запис, тим буде краще. Як тільки відкрито скаже про усунення "Суспільного докору" від влади – можна буде починати штурм. Бійці стали у позицію вичікування, а він сів на підлогу й сперся спиною на стіну. Шмаркач щось там говорив про те, що після Перемоги Україна мала стати демократичною країну. Він заплющив очі…

***   

Урочистості з нагоди 100-ліття побудови будинків урядового кварталу мене радують, як ніщо інше. Кілька днів тому я прогулювався Маріїнським парком і розглядав Верховну Раду України. Минулого року, до 100-ліття з початку будівництва будинку Верховної Ради, на фасаді було нанесено великими літерами: "Пам'ятай, чужинець, тут господар – українець!". Ще зовсім нещодавно неможливо було уявити собі щось подібне. А тепер це реальність. Нарешті українці стали справжніми господарями своєї землі. Після того, що нам довелося пережити, скільки крові ми пролили, скільки життів віддали – ніхто – ніхто! – не в праві вказувати нам, як жити. А бажаючих вказувати було достатньо, ой як достатньо, що перед війною, що під час війни, що після Перемоги. Майже одразу після Перемоги ми з побратимами побачили, що ніхто нічого змінювати не збирається. А ми не збиралися втрачати свою Перемогу. Коли ми створювали "Суспільний докір", ми не планували брати владу. Ми мали лише контролювати політичний та економічний процес в країні і не дати розпродати чи розкрасти нашу державу, як це часто було раніше. В нашу організацію ми набирали ветеранів, творців Перемоги, після низки попередніх співбесід, які мали виявити погляди людини, мотивацію, відданість справі націєтворення, психологічний стан. Від початку ми серйозно вкладалися в розвиток IT. Створили сайт, на якому опублікували список ворогів та зрадників України. Через Інтернет встановлювали зв'язки з ветеранами по всій країні, що дозволило нам за перший рік створити цілу мережу "Суспільного докору". Пам'ятаю, що першим керівником відділу IT у нас був дуже завзятий хлопець, молодий ветеран. Його історія для мене – наглядний приклад післявоєнної трагедії українського народу. Його родина – жінка і маленький син – усю війну провели десь в Європі. Поки він воював, проливав кров під Бахмутом, звільнював Донеччину, Мелітополь, Маріуполь – вони мандрували по різних закордонах. І повернулися, як не свої. Малий тільки й робив, що триндів зі своїми на незрозумілій мові. Жодного разу не попросив глянути на батькову медаль. А жінка лише мріяла про те, як би знову злиняти в Європу. Одного разу навіть купила білети для "сімейного відпочинку". Невже ми для цього воювали? Не спали ночами, щодня ризикували життям? По метру відвойовували їм Україну, щоб ці паразити, які повернулися на все готове, далі їздили по своїх європах, де їм було так добре? А ми? Нас будуть обкрадати й надалі? Все що він хотів – це любові та розуміння. Не отримав ні того, ні іншого. "Перед війною у нас були спільні мрії. Тепер у них одна мрія – повернутися в свою еміграцію. А я їм став непотрібний", - скаржився він мені. Хлопчина розлучився й невдовзі помер. Серце не витримало. Залишив "Суспільному докору" квартиру. Зараз там штаб однієї з наших братніх організацій – "Мета Нації". Та найголовніше – залишив чудово розроблену Інтернет-мережу, яка дозволяла з однієї сторони зробити "Суспільний докір" однією з найбільш медійних українських організацій, з іншої – влаштовувати акції за день-два в будь-якому куточку країни.