Розділ І

І

Темрява нічного провулку вселяла в нього страх. Тіні тремтячих гілок, відлуння автомобільного сигналу, сміх юнаків у віддаленому подвір'ї – він на все звертав увагу і від всього очікував потенційної загрози. Втім, він давно уже прийняв, що страх – це його особиста плата за можливість робити свою справу. Треба було навчитися жити зі страхом, наче це неприємний, але об'єктивний супутник життя, як осіння застуда, чи алергія на амброзію. Страх давно страв нормою суспільного життя. Більше того, суспільство саме продукує й відтворює страх, не маючи інших взірців стабільного існування. В тій чи іншій мірі, нині страх супроводжує кожного, адже усі відчувають провину за свої грішки й ніхто не може бути впевненим, що завтра не опиниться по той бік інтересу націєтворення.  Що вже й говорити про людину, що займається такими справами, як він. Насправді, йому б не завадив психологічний курс з протистояння страху, але де його зараз знайти? А якщо знайдеш, неодмінно потрапиш під пильне око "Суспільного докору", а цього точно не потрібно.

Він промайнув крізь вузьку, затиснуту двохсотрічними будинками вуличку, прикриваючи лице кепкою й намагаючись не потрапити під камери вуличного спостереження. Місто уже готувалося до сну, тому люди на вулиці зустрічалися нечасто. Втім, зараз у кожної стіни є вуха, а кожне темне вікно може стати оком. До того ж, ці прокляті, всюдисущі камери. На перехресті він помітив чоловіка в темній шкірянці з грубими рисами обличчя, що палив біля входу в готель. Чи не бачив він його раніше? Він намагався запам'ятовувати кожного перехожого, що зустрічався йому по дорозі, але постійно сумнівався у власній пам'яті. І постійно відчував гостру нестачу професійних навичок, та де їм було взятися? Подолавши чергову хвилю страху, він розвернувся й пішов в протилежну сторону – краще зробити черговий пірует, ніж наражатися на ризик. Дорога, що займала б 20 хвилин, розтягнулася на понад півтори години. Та коли б він помітив підозрілу активність, або побачив, що його переслідують, то просто звернув би додому. Навіть у разі затримання, йому б нічого не змогли інкримінувати. Вийшов прогулятися перед сном. Втім, нині й це можна потрактувати як зраду справи націєтворення…

Обійшовши ще кілька непотрібних вулиць, він зрештою вийшов в напрямку підвалу, де мало відбутися зібрання. За кількасот метрів до підвалу він зупинився, під приводом перевірити час на телефоні. Яскравий екран показував: "22:02, 14 жовтня, 2037 рік". Він подивився навкруги, переконався, що вулиця пуста, вимкнув телефон, закинув його у зливову трубу, спустився до дерев'яних дверей закинутого підвалу й зробив сім стуків в обумовленому напередодні ритмі.

• Ми нікого не чекаємо, - промовив глухий дівочий голос за дверима.
• Я в іншій справі, - відповів він.

Двері зі скрипом відкрилися. Зсередини понесло запахом вицвілого паперу і бродячих котів. За дверима стояла молода дівчина з рум'янцем на щоках, грубо заплетеним волоссям, короткій чорній курточці та брюках кольору хакі. Він чмокнув її в губи та стрімко пішов по коридору.

• Усі тут?
• Так, - відповіла дівчина.    

Фанні була єдиною людиною, з якою він дозволяв собі проявляти відлуння особистих почуттів. В його справі це могло стати роковою слабкістю, але він нічого не міг поробити зі своїм пришвидшеним серцебиттям кожного разу, коли дивився в її великі сумні зелені очі. Втім, зараз було не до сентиментів. Тим паче, що вони були не самі.

• Скільки? – запитав він, відкриваючи невеликі двері в кінці коридору.
• П'ятеро, - сказала вона, і йому здалося, що голос її тремтів.
• Мало… - він увійшов в невеличке приміщення, яке більше нагадувало гардероб, а не кімнату. Серед розкиданих повсюди лахів швидко знайшов балаклаву болотного кольору з вузьким розрізом для очей й натягнув на себе.

Він повернувся в коридор і зайшов в приміщення по правій стороні. Там на стільцях сиділи п'ятеро хлопців, що одразу витріщили на нього очі. "Ще зовсім юні…", - подумав він і, потиснувши кожному руку, сів навпроти й взяв мікрофон з вмонтованим динаміком. Вони завжди використовували цей мікрофон в розмовах з потенційними неофітами. Динамік не підсилював звук, лише до непізнаваності змінював голос. Фанні залишилася стояти біля дверей.

• Імен своїх не називайте. Якщо ви потрапили сюди, ви уже знаєте хто ми і чого ми хочемо, - сказав він в мікрофон, а з динаміка пролунав наднизький, хрипучий, нелюдський бас. Він продовжив:
• Тому зараз ми поговоримо про мотивацію. Якщо ви будете з нами, вам доведеться зустрітися з ризиком, небезпекою, відсутністю комфортних умов, тиском суспільства і… постійним страхом. Можливо, ви будете змушені відректися, від вчорашніх знайомих, друзів, родичів. Якщо треба – від рідних батька й матері. Тому важливо, щоб уже на цьому етапі, ви мали правильну мотивацію. Комусь з вас уже виповнилося 20 років?

Усі заперечно покачали головами.

• Я так і думав. Якщо хтось з вас прийшов сюди щоб відчути себе шпигуном, щоб довести щось батькам, щоб показати себе перед дівчиною чи друзями або через іншу дурницю – можете йти звідси просто зараз.

Юнаки вдивлялися на загадкового чоловіка в балаклаві, але ніхто з них не поворушився.

• Добре, тоді почнемо. Спочатку буде моя розповідь, а потім я вислухаю вас. Розповідь буде складатися з двох частин. Спочатку я поясню вам мою особисту мотивацію займатися цим, а потім – ідейну. Отож…

Мотивація особиста

Коли почалася Велика Війна, я був ще зовсім дитиною. Я майже не пам'ятаю передвоєнні часи і знаю їх лише з історичних книжок та розповідей старших. Єдине, що мені точно відомо – це був час великих сподівань і великих розчарувань. Можливо, це й зумовило все те, що відбулося згодом. Більшу частину Війни ми з мамою провели в еміграції. Ми жили на прикордонні трьох країн, тому я встиг одночасно вивчити три нові мови, знайшов собі друзів, звик до їхнього способу життя, але завжди знав, що я українець і що ми повернемося, як тільки закінчиться війна. В нашій невеликій квартирці, що ми її знімали за соціальні виплати уряду приймаючої країни, висів великий український прапор та усюди стояли фотографії з різних українських міст, де ми бували сім'єю перед війною, а також з рідного села мами. Батько воював. Не частіше ніж раз на тиждень нам вдавалося зв'язатися з ним по відеозв'язку. Мама писала йому щодня і завжди плакала, коли він не відповідав більше чотирьох-п'яти годин. А так було майже завжди. Я швидко звик до такого розподілу – на вулиці й в школі у мене було звичайне дитяче життя, вдома – атмосфера триваючої війни, горя і мрій про повернення. Так ми прожили до кінця війни. Батько вижив. Ми повернулися в Україну за тиждень до Параду Перемоги на Хрещатику. Цивільні літаки ще не літали, тому нам довелося кількадесят годин їхати автобусом. Але це не було проблемою - щастя від розуміння того, що цей жах, який здавався безкінечним, все ж закінчився, перекривало усі побутові труднощі. Я добре запам'ятав Парад Перемоги. Батько був у красивій бойовій військовій формі. На його грудях поблискували три медалі, але суворий вираз обличчя не видавав жодних емоцій. Мати притулилася до нього і протягом майже всього параду плакала йому в плече. Я майже забув, яким був батько до війни. Але там, на параді, це був кремезний, широкоплечий чолов'яга, що вселяв в мене одночасно відчуття захищеності і страх. Він простояв на ногах усі дві години, з однаковим виразом обличчя, спостерігаючи за військовою технікою, солдатами, бойовими літаками, виступом президента та іноземних гостей. Важко було здогадатися, що відбувається в його душі.