День 42. Ранкова пригода

Ранкове Тбілісі. Прадавня столиця Сакартвело ще спить після новорічної ночі. Тиша на вулицях. Нікого нема. Лиш поодинокі таксисти раз по раз гальмують біля дівчини, що ніби загубилася після балу.

Їй просто не спалося. Ну як можна спати, коли за вікном – Грузія! Тур так швидко летить. Всюди біжиш, щось встигаєш або не встигаєш разом із групою. А хотілося побути наодинці з Тбілісі. Просто відчути "ти і місто".

Вскочила раніше за будильник. Нині пізній сніданок, пізній виїзд на екскурсію. Аякже! Вчора була весела новорічна грузинська ніч.

У ресторані було смачно, весело і гамірно. Їх стіл брав участь у кожному конкурсі. І в кожному другому вигравав. Стільки призів! Стільки танців, пісень. Зустріли новий рік всім рестораном за грузинським часом. За дві години маленьким колом зустріли за своїм.

Нарешті о 4 ранку голова відчула подушку. А о 7 свідомість вже прокинулася. Тіло спробувало полежати, але дзиґа виштовхнула – "Давай-давай, коли ти ще побачиш місто?"

Ну що ж, значить так треба – і вона натхненно відправилася бродити вулицями і вуличками прадавнього.

Все ще спить. Лиш таксисти призупиняються.

Дивилася на водіїв, сканувала: "Ні, цей якийсь молодий... А цей підозрілий... ще завезуть кудись не туди". Аж тут притормозив якийсь поважний дядечка: "Садись, красавица, куда нада атвєзу". Ну... ніби довіряти можна:

– Відвезіть мене на вашу священну гору Мтацмінда, я там ще не була.

– Канєшно отвєзу, дарагая. І туда отвєзу, і обратно доставлю.

– І скажіть, скільки коштує.

– Е–е, да что ти сразу – дєньгі, дєньгі. Садись, паєхалі.

Дивуючись самій собі сіла в машину – і буквально за пару хвилин бачила схід сонця на Мтацмінді... Незабутньо. Все Тбілісі перед тобою. І скупе зимове сонце випростовує свої промінчики з–за обрію. Краса!..

О, вже час повертатися в готель, до групи. Попереду екскурсія.

Підійшла до машини, зазирнула до водія:

– То ви мене відвезете назад у місто?

– Канєшно отвєзу, я ж сказал, пачєму спрашиваешь?

Доїхали, зупинилися.

– Дякую, що відвезли, привезли. Там дійсно чудовий краєвид. Скільки я вам винна.

– Ой, да слюшай, с такой красивий дєвушки нікакіх дєнєг нє вазьму.

– Точно? Ви все ж мене возили.

– Лучє дай я тєбя поцелую.

Поки паралізована свідомість намагалася повернутися від ступору, встигла відвернутися від поцілуя масних товстих губ.

– Ну дєвочка, ну что ти. Я нікого нє сілую. Нєт, так нєт.

– Так, кажіть ціну, я плачу і йду, – дрижачими руками шукала, як відкрити двері автівки.

– Да давай, сколько ні жалко. Ну пусть 40 ларі.

А в неї в кишені всього 30. Та й занадто високий цінник вийшов.

– Так, даю 30 і йду.

– Ну 30, пусть будєт.

Вискочила з машини. Кілька хвилин відсапувалась.

"Мда-а... оце пригода. Такий початок року точно запам'ятається"

І все ж. Світанок на Мтацмінді був чудовий. Ось так і має починатися новий рік, зі споглядання краси.