День 41. "Я діко ізвіняюсь"

– Я діко ізвіняюсь, а ви вже принесли свою дупу, чи ще нє? Чо отута стоїте? Входить чи нє, вирішили?

Ніколи не здогадаєтеся, хто такий "чемний". От навіть не намагайтеся. Це шкільні двері. Ото характер, правда? А шо ви хотіли. Стоять собі біднесенькі десятками років. І стукали ними, і грюкали. І били, і вибивали.

Лиш тьотя Зіна їх мила. З любов'ю, трепетно, протягом років. То й перейняли вони її вдачу.

– А куди? Куди ото ти потьотьохав по митому! А-ну, ходь сюди, сказала, ходь сюди!

Я діко ізвіняюсь, – вчепився іншх, – а шо тут хтось куре? Дорослий, да? Дорослий?

І здавалося б, грозна баба Зіна – боялися її і розбишаки, і молоденькі вчительки. Але ж і любили. Всі, кому одиноко, незрозуміло, сумно, боляче знаходили в її серці щиру жаринку.

Ніби соромилася баба Зіна, що вона добра. Прикривала свою співчутливу вдачу грізними поглядами і філігранною лайкою, в якій не було жодного непечатного слова.

– Аж ти аспиде! А ну стій, – ловила розбишаки за шкірку і тицяла в настінні графіті в пацанячому туалеті. – Твоє творчєство? Та ж знаю, шо твоє! На дрантя, будеш ото відмивати! Шо хнюпаєш? Сам малював, сам і замазував. Пойняв?

Але якщо чисто відмив – будьте певні – всучить цукерку, ще й пробурчить:

– Ото станеш художніком, не забудь бабу Зіну намальовать. А будеш стіни писати – буду різкою бити. Пойняв?

Один з таких малярів таки намалював бабу Зіну на стіні школи. Із її незмінними фартухом, косинкою, відром і тряпкою. Й підписав: "Дякую, що допомогли стати людиною".

Вся школа ходила дивитися на те малювання. Навіть директор не заборонив: "Графіті, сучасне мистецтво", а проходячи повз ніби кивав бабі Зіні, бо теж колись нею був вихований.

Не маючи своїх дітей, вона залюблена була в свою школу. Як прийшла тенічкою колись, молодою дівчиною, так і зосталася, до останніх днів. Відчула, що треба, треба доглядати за цією школою, що затиснута була серед брудних багатоповерхівок "неблагополучного" району. Треба приглядати за учнями, що частенько були з неповних і не дуже щасливих сімей. Приглядала,  підгодовувала, виховувала, любила.

Скількох розбишак своїми рихтуваннями наставила на Путь.

Кілька разів колишні розгільдяї, ставши поважними людьми, пропонували бабі Зіні змінити комнатушку при школі на хай невеличку, але свою квартиру – не погоджувалася:

– Та ти шо? Ти шо таке вигадав? Та ну тю на тебе. Давай–давай, іди з Богом, дитинко.

Здавалося: вона тут, на своєму посту, довічно. А як інакше може бути? На пенсію не йшла, хоч була глибоко поважна пані – може, не так, як замолоду, але досі спритно робила порядок і чистоту як у фізичному світі, так і в головах шибайголів.

– Ти мені ше пошепи, пошепи, ото на дівку руку здійняв. Та йди сюди, от зараз мокрою тряпкою тебе навчу дівчат берегти.

І хоч тряпка вже не досягала порушника, бо роки беруть своє – щось руки повільніші, а бешкетники спритніші, наука таки долітала у вуха.

І от в якийсь момент баби Зіни не стало. От просто щось недобре зранку було. Поки допленталася до шкільного медкабінету, присіла і видихнула життя.

Галасу було, кіпішу. Купа перевірок, інстанцій – на робочому місці людина померла! Але потім хтось дав команду залишити школу в покої і дати їм погорювати. На офіційному папері була приписка від руки: "Баба Зіна не заслужила тих всих перевірок її рідної школи. Най її душі Там буде легко і тепло".

І от нема її, доброї боркотухи. І ніби осиротіла школа. Але все ж таки баба Зіна тут є. Мурал, що намалював один із її бешкетників. Шкільні двері, що перейняли її сварливе бурчання. І світлий дух, що досі час від часу заглядає в кабінети. Його відчувають. З ним розмовляють, переповідають сокровенне і бажають:

–  Баба Зіна, хай тобі Там буде добре.