День 39. За кілька митєй До...

Я пам'ятаю кадр, зроблений 18 лютого 2022 року: яскраво-жовта курточка на фоні прикручених фарб зимового міста. ЦЕ був якийсь спалах життя у в'язкому моменті "зараз".

Всередині мене жив якийсь неспокій. Щось відбудеться, щось має відбутися. Вже півтори роки жило внутрішнє відчуття, що якісь старі двері закриваються. Щось завершується безповоротно, і буде нове. І оцей тягучо-повільний момент переходу. Коли вже немає попереднього. Але й ще немає нового. Якесь нескінченне "між".

"Між чим і чим, Господи? Між чим і чим?" – як мантра, яку запитувала. "Як спіймати той новий поток життя? Як з ним співпасти? Як його вхопити? Як припинити оте нестерпне "між"?

Питання-питання-питання. Блукання навпомацки. І відсутність відповідей.

Якась крихка ніжність до моментів життя. Якась спроба вхопити те, що прослизає між пальців. І...

Як крапля фарби, що все збирається, збирається на кінчику пензля і не може впасти на полотно. Ну чи вже впала б, зробила перший мазок.

Та скільки ж можна тягнути! Це ж нестерпно!.. І...

За 6 днів почнеться нове життя не лише для мене.

А за 7 днів невидима потужна хвиля виштовхне мене на нову дорогу життя і знесе нафік все, що було надуманим, неприродним, зайвим. Знесе абсолютно все.

З 25 лютого 2022 – широченна географія проживання

Ситуацій, ситуацій, історій, ситуацій – оберемок.

І забулося те тягуче передчуття змін. І, нарешті вони настали.

А от на фото – мить "До..."