День 17. – Знайшлася!

У нас у всіх в наплічнику вже є історії відключень світла. Так, з того часу минуло з 20 років. Але ж було. Чим запам'яталося?

"Внєзапностью" і непередбачуваністю. Ловили світло, щоб виконати домашку, підготуватися до екзаменів, встигути щось зробити по дому. Як дитину дуже сумлінних дорослих мене пару разів піднімали о 5 ранку, щоб роз'язати задачки з математики чи дописати твір – ну бо "світло якраз включили і ще встигнеш підготуватися до школи до 1 уроку".

Вечорами тулячись одне до одного – так тепліше – забиралися на диван з ногами. Розповідали історії, травили байки, грали в слова, співали. А одного разу – щось був гарний настрій – ми з сестрою вирішили влаштувати бій подушками.

І так увійшли в раж, що "Ой!"

– Що сталося?

– Моя сережка впала. А це ж улюблена!..

Колись тато подарував сестрі срібні сережки – великі красиві квіти із камінчиком посередині. Індивідуальний виріб, майстер зробив на замовлення. Улюблені. Цінні.

І тут одна десь впала. Все. Бій безстроково завершено. Розпочалися пошуки. Свічки світять. Авторку "вдалого" кидка (мене) попрошено не заважати пошуковій операції.

Нарешті залучені всі. Нема сережки. Зникла.

Насилу дочекалися світла.

Все перетрусили. Всі подушки дивану підняли – нема.

Погорювали. "Улюблені ж!.."

Час від часу, прибираючи в кімнаті, сестра згадувала про сережки і намагалась відшукати Ту, зниклу. Та марно.

Диванчик не новий, а ще крєпєнькій. Щось стало потрібно його поремонтувати. Прийшов майстер. Розібрав. Підняв основу, перевернув, щоб полагодити і... випала Та сережка.

– Знайшлася!

З моменту бою на подушках минуло 7 років. Сестра улюбленицю, що зосталася, берегла. А тут і пропала знайшлася. Радості було – без меж.

Про що ця історія? Просто спогад. А може про те, що завжди знайдеш, що палко шукаєш. Але на все свій час. І на знахідку теж.