День 13. Історія, яку не розкажу

Я обіцяла не розказувати історію. І не розкажу.

Обожнюю випадкові зустрічі із цікавими людьми у часі і просторі. Мало бути 6 годин подорожі інтерсіті з Києва до Харкова. Налаштувалась, що буду читати. Аж тут ліворуч від мене на вільне місце сідає імпозантний чоловік років... 60? 70? Щось зачепилися за якусь фразу – і незчулися, як доїхали до Харкова.

– А знаєте, ви дуже уважна. Ви вмієте слухати. І я вам розкажу...

Карколомна історія життя і кохання захоплювала, обурювала, розчулювала і не відпускала, поки не була розказана автором.

– Це так зворушливо!.. Так рада за вас і вашу обраницю. А можна я вашу історію опишу у вигляді оповідання?

– Ой. То ви письменниця? Ні-ні, будь ласка, ні. Вам розказав, бо маєте добрі очі. А іншим – ні до чого знати історію нашого життя і кохання.

Дотримуюсь обіцянки, вже багато років дотримуюсь.

Але чомусь саме зараз, коли блекаути, відключення, морозна зима за вікном, захотілося як не розказати, то хоча б згадати.

Згадати, як одне кохання було призначене для двох. Як обставини розділили-розвели на різні шляхи, на довгі дороги. Як протягом десятків років берегли пам'ять про ТЕ почуття. А потім – збіг карколомних обставин і вони поєдналися. Двоє люблячих поєдналися всупереч логіці, вірогідності і будь-яких планів. Бо так було треба.

І сонце цього неймовірного щастя осявало мене в той момент, коли я чула неймовірні подробиці історії. І знаєте, що? А я ж дійсно забула. Геть забула подробиці і деталі. Але запам'яталося оте жовтогараче щастя. Воно ніби промовляло: "Всім невіруючим, хто загубився, зневірився, ми свідчимо: справжнє кохання є. У нас є. І у вас, якщо повірите, буде".