День 11. Те, що створює дім

– Мене люблять, – цілковито була впевнена кавоварка. – Поки хазяйка збирається на роботу, ніжно гладить пальцями мої кнопки, регулюючи налаштування та під настрій. Мінімум двічі робить каву. Допомагаю їй збадьоритися. Тож так, улюблениця тут саме я.

– Перепрошую, – почулося з ванни, – тут я фаворит. Адже ми з хазяйкою зустрічаємося двічі на день. Струмені води, що я надаю, турботливо змивають з неї сонливість зранку і втому ввечері.

– Так–так, – піддакувала зубна щітка, – вона може по півгодини стояти під душем.

– Не будемо сперечатися, – повагом мовила орхідея, – всі ви важливі, безперечно. Але саме я і сестри – ідеальні лідерки. Коли ми квітли, вся її увага була спрямована на нас. Та і зараз вона регулярно живить наше коріння то водою, то добривами.

І тут зчинився ґвалт: кожен одночасно розповідав щось своє. В какофонії диспуту можна було почути домашні капці, простирадло, ноутбук, свічки, пралку. Холодильник, диван, флакон парфумів. Спеції, пательню, ліжко, розгорнуту книжку. До хрипоти кричали всі: шарфики, рукавички, килимок при вході і все, все, що було в квартирі, дискутувало. Кожен доводив, що саме він – найважливіший для хазяйки.

Мовчали лиш атмосфера та запах дому. Щось їм не було чого сказати. Але саме вони цінувалися найбільше. Саме їх відчувала хазяйка, переступивши поріг. Втягувала носом повітря, і протяжно із задоволенням видихала:

– Я вдома...

Саме атмосфера, невловима і тендітна, була тією ковдрочкою, що огортала, оновлювала і відроджувала для кожного нового дня.

Кетрін добре пам'ятає, як вперше вирвалася із батьківського дому. Здавалося, що саме в гуртожитку вирує студентське життя. А тому рішуче відмовилася від пропозиції батьків винайняти окрему квартирку – могли собі це дозволити.

– Тато-мамо, не хвилюйтеся, у мене буде все добре.

– Доню, але ж це спільне життя з чужими людьми, – намагалася відрадити мама, що пройшла гартування радянською комунальною квартирою.

– Нічого, люба, – заспокоював більш оптимістичний батько, – най дитина спробує. Мій досвід гуртожитного життя мені знадобився.

– Борю, але ж...

– Не будемо обмежувати бажання свободи, – мудро підбив підсумки дискусії батько. – Катрусю, ти впораєшся, – обійняв і хитро підморгнув на прощання, коли допоміг занести всі сумки в нове мешкання.

І почалося.

Ломка, нестача домашнього тепла, звикання до сякої–такої прилаштованості. Найдивніше було те, що, приїжджаючи до батьків, поринала з головою у відчуття домашнього тепла. Припадала як спраглий до джерела, всотувала, але не поверталася. В якийсь момент захотіла віднайти почуття свого дому. Як має відчуватися її дім? Її власний простір.

І в житті стали з'являтися дрібнички – життєво необхідні елементи, щоб у будь-якому зйомному житлі створити свій простір. Якщо скласти список – чи важливі ці елементи? Комусь – ні. Незрозумілі деталі та елементи. А для Кет це були острівки опори, що допомагали відтворювати відчуття: "Це моє, я тут живу. Моя атмосфера".

А запах, він просто приходив, коли Кетрін якийсь час жила у помешканні. Тоді дихалося вільно – кавою, шампунем, чистотою, пилюкою, одягом, вулицею, дощем, подорожами – усим, що невтомна хазяйка із собою приносила. Невидиме, але таке відчутне поєднання атмосфери і запаху ткало шалик. Він огортав і підтверджував: "Тут дім".