День 10. "Я був..."

Я був тим, над ким знущалися, постійно штовхали, били, наїжджали, наступали. Поки, нарешті, мене не виштовхнули на узбіччя. Після того, як мене розбивали і багато разів половинили, я став невеличким. Тому відскочивши від чергового колеса, м'яко приземлився у траву. "Вибач, що тебе прим'яв, але хоч нікого не задавив".

З того часу моє життя каменя стало не таким інтенсивним, як на дорозі. Але цілком цікавим і приємним. Травичка мене вкрила. Я радів змінам: сонце, тепло, дощ, вітер. Час від часу мене лоскотали комахи. Ще тоді я пізнав, як це "мурахи по тілу" – мурахи неподалік влаштували собі мурашник. І кілька століть їх маленькі лапки тупотіли по мені. Це було зворушливо.

Та ось сталися такі бурі, засухи та буревії, що комаховий потічок пересох. Мабуть, малі подалися в інше місце.

Сумував без них. От чесно.

Зайці пробігали, лисиці. Чувся відгомін близької дороги. То люди гомоніли, то колеса рипіли, коні цокотіли підковами мощеною дорогою.

Хіба не сказав тобі, що я був частинкою тої дороги, збудуваної римлянами. О, вони знали як нас, каміння, тесати. На славу вкладали  дорогу. На віка. Якісно. Та все ж мене чергове колесо відкололо. А ще за якийсь час і виштовхнуло.

Та я ж тобі головного не розказав. Колись для мене настав період темряви. Коли не було нічого: ні землі, ні травички, ні звуків дороги. Ні повітря, ні роси – нічого.

І з цього нічого я побачив світло, захотілося до нього. Вперше за все існування це був усвідомлений, бажаний рух. Виявилося, я тепер вже не каміння, я – дерево.

О, яке це було нове відчуття. Течуть соки, пульсує життя, рухається моє тіло, мої віти. І ніби той самий простір. Я як дерево виросло недалеко від знайомої дороги. Але все сприймалося тепер по-іншому.

Вітер

Сонце

Комахи

Звірі

Зорі

І дорога – тепер споглядав її з висоти свого зросту.

Життя дерева швидке. Це не тисячоліття-тисячоліть каменя. Всього 200-300 років. Але ж як цікаво! Пам'ятаю кожне зі своїх втілень дерев: липа, тополя, сосна, дуб.

І знаєш, що? Зараз знову з'явилося передчуття як перед тим "нічого". Може, я знову попаду на перевтілення, але вже в інший стан. Цікаво, кого? Комахи? Тварини?

Розлогий дуб шумів своїм віттям, навіваючи спокій втомленому мандрівнику. Той сперся на могутній стовбур, припав до правічної величі цього дерева, напувався сил.

І все здавалося мандрівникові, що дуб щось до нього говорить. От тільки що?

Лагідний вітерець, що шурхотів у листі, навіював спокій і сни. Ніби намовляв: "Засни, засни..." Чоловік перестав чинити супротив бажанню трохи довше тут відпочити. Розслабився, видихнув, прикрив на хвильку очі. І поринув у спокійні сни...