День 8. "Давним-давно"

Мабуть, було це не просто давним-давно, коли гори були високі, замки неприступні, а дракони видобували вогонь, щоб приготувати гаряче і врешті-решт нагодувати слабку людину.

Це було ще за тих часів, як принцеси замість зелених ящурів приручали диких принців... Короче, хз, коли це було.

В одному великому-великому замку, у величезно-величезній кімнаті тисячі гостей на балу танцювали.

Ну дивно було б, якби на балу та й не танцювали. Ем... Про шо це я?

А! Так от. У холоднющому замку – ну спробуй протопити то одоробло – посеред нескінченно-довгої бальної зали танцювали навіть привиди. Ну бо, хай йому грець, тому холоду! Аж їхні безтілесні статури ловили дрижики.

– Так, стоп-стоп! Не буває такого.

– А чом нє? А докажи!

– Е-е-е...

– Отож, не сперечайся з дядєю-оповідачем. На чому ми там зупинилися?

Навіть привиди витанцьовували. А чи знали привиди, шо як танцюють, стають видимими?

"А-а-а!.."

Враз натовп залу спантеличено замовк, вдихнув і дружньо видихнув: "А-а-а!" І це була не розпєвка, повірте мені.

"При-ви-ди!.."

Зала враз стал знелюднена як кражина пустеля.

"Ну от, Бартоломео, а ми хотіли подискотечити трошки"

"Не дрєйфи, Вольфар, пішли повиємо в димарях".

"Та нудно"

"Ну шо ж. І таке у житті буває. Але ж грітись якось треба?

"Треба!"

"Ну то айда до найбільшого комина. Там точно вдвох умістимося"

– І?

– Шо "і"?

– Це все?

– А ти шо хотів? Епічної байки?

– Ну хоч трошки довшої побрехеньки.

– Ай, ну тебе. Хотів відволіктися?

– Так.

– Ну, бач, вже й відбій повітряної тривоги. Ходім спати.

– І най присняться привиди?

– Тю! Нашо? Хай будуть спокійними сни без жодних зайвих зовнішніх звуків.