День 6. "Прилетіла ластівка!.."

До вікна мойого прилетіла ластівка

Синьо-о-о-ке небо в шибку загляда...

Скіки себе памятаю, всюди співала. Ото, бува, прийдемо з дівками на танці. А хтось завсіди штовхне:

– Марійко, заспівай.

– Та де?

– Ну заспівай, у тебе гарно виходить.

– Таж ми на танцях.

– Тю, і шо? Хто співать боронить?

А мене ж і не треба уговорювать.

Женчичок-бренчичок ви-и-и-лі-та-є

Високо ніженьку пі-і-і-дій-має

За кілька хвилин або знов поверталися танці. Або то вже були співи. Ох і співучі в нас всі були. Як тільки включалися, здавалося, то співала душа. Здавалося, і бідні ми були, та й нелегко жилося. Тоді після війни важко було. Але нічо, якось жили. І співали.

Зеленеє жито, зелене,

Хорошії гості у мене...

Голодно тоді було, сутужно. Трудно відновлювацця після війни. Не всі в селі повернулися. Мій тато прийшов. Зовсім хворий, ледь живий, але првернувся. Скільки радості нам було. Мама завсіди була проворна. А тут як друге дихання дали, ожила. І навіть співати знов почала. Бува щось робить по дому чи на городі – і чутно її голосочок, підспівує.

Вдень натопчемося хатніми справами, а ввечері, як не йду на гульки, то сідаю коло мами і ну співати на два голоси.

Ой у вишневому садку

Там соловейко щебетав.

Додому я просилася,

А ти мене все не пускав

А красива я замолоду була! Ой, хлопці за мною упадали. На танці мене все один військовий проводжав. Ах, високий. Ух, красень. І любив мене, страх.

– А ти?

– А шо я?

– Ти теж його любила? – питала дівчинка з острахом, ну бо десь в історії має бути її дід. А він точно не військовий.

– А я була дурна. Закохалася в твого діда.

– Ба, чому дурна? – обурюється Ганнуся.

– Бо вийшла б ото за того Йвана. Може життя по-другому склалося.

– Але ж тоді не було б мене...

– Куди ж я без тебе. Йди сюди, дай поцілую.

Бабуся міцно обнімає.

– Не могла я тоді по-другому. Шалено полюбила мого Гриця. За ним же дівчата упадали. А він тільки до мене, коло мене припадав. То й викрав мене у Івана.

– Як це?

– Та була історія, ледь до бійки не дійшло. Але Іван відступився. Бачив, шо я не в нього закохана. Аж були ми з Грицем щасливі. Грошей не було, майже нічого не було. То в нас було наше щастя.

На якийсь час пішов в прийми до моєї матері. Але нам двом не сиділося, хотілось свого життя.

О, диви світло дали. Пішли вечеряти.

А тут же хотілося не вечері, а продовження історії. Це так хвилююче у цілісінький темряві слухати історії бабусі про життя.

Свічки не включали, економили. Тож, як не працював єдиний розважальник – телевізор, то довгими зимовими вечорами канікул була єдина розрада – говорити. То гомоніли, гомоніли. А часто співали.

Спочатку вона бабусі свій шкільний репертуар. Потім бабуся їй свій.

– Ба, а повтори.

Отак під час "веєрного відключення світла" Ганнуся і вивчила від баби пісні. І поки солісточка не дуже впевнено вела мелодію, бабуся акуратно вплітала втору.

З того часу часто вечорами чи теплими літніми у дворі, чи довгими зимовими вдома співали на два голоси.

Здавалося б, темні часи – кому тоді легко було у ті 90-ті? А для Ганнусі тоді народилося світло. Світло пісні, що звучить.

Ото і бабусі давно нема. І життя геть змінилося. А під час чергового відключення світла Ганна вперше за довгий час заспівала. Спочатку техесенько так, ніби собі. Потім ніби голос випростався, став потужніше та гучніше. Аж чоловік прибіг із сусідньої кімнати.

– Аню, ти співаєш! Ні-ні, продовжуй. Я ж знав, що ти вмієш. Але ти мені ніколи не співала. Співай, люба. Такі красиві пісні.

– Це бабуня навчила...

Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім саду...

– А заспівай ще. Так світліше стає