День 5. Та, яка мені призначена

– Пам’ятаєш, як ми із тобою познайомилися? 

– Рятували мишеня.

– Точно! 

– Це було щось трохи божевільне і абсолютно дивакувате.

– Так і було. Але чекай, давай розкажу тобі, що ти ж мені тоді наснилася.

– Я?

– Чекай, дай розкажу. А то всім розповідаю цю неймовірну історію, а тобі так і не розказав.

Був період – розстався з дівчиною, батьки мене відселили в дальню холодну кімнату, бо в моїй вирішили зробити ремонт. Сесія щось на носі, холодна зима, короче, настрій геть ніякий. Ще й день якийсь був не туди його в качелю. І от якийсь розбитий і спустошений я заснув. І чи то сниться мені, чи в дрімоті ввижається: чую голос, що починає мене втішати: типу “Заспокойся, не розкисай, є твоя половинка, я її бачу”.

Звісно, я здивувався, але запитав: “А як же я її знайду?”

А голос такий: “Ну, ви будете схожі, тому вона буде посміхатися…”

Думаю: “Ну добре, невідомо ж, хто це буде. Але цього мало!”

“Справедливо. Давай відбудеться щось незвичне, щоб ти у цей момент не пропустив її”.

“Давай ще й фразу, ну щоб як таємний знак який!”

Коротше кажучи, отримавши таку розмову-подарунок, провалився у глибокий сон і на ранок зовсім нічого не пам’ятав. І от якось 25 в неділю, не пам’ятаю, якого року, але це можна в неті знайти.

– 25 грудня?

– Ні, 25 лютого.

– Чекай… є 2 варіанти: 2001 чи 2007. Мабуть, 7? Ми ж у 2007 познайомилися?

– Так, 2007. Точно! Так от, я стояв на вокзалі в Березному з друзями, чекали на автобус до Чернігова. 

Автобуси їхали, але були забиті, влізти було неможливо! Ми почали замерзати, я почав нервувати, що не поїду і не встигну на першу пару. А за це тоді ректор придумав щось таке, що типу майже до відрахування. Коротше, таке собі. Мороз, переповнені автобуси, втомлені ми. І тут раптом – феєрверк! У Харкові це звичайна справа, але там, у селищі, це... щось неймовірне! 

Ну феєрверк, то феєрверк, незвично, класно. Але ж топчемося на зупинці далі. І тут, раптом, приїжджає, абсолютно порожній автобус!!! Звідкись поруч виїхав. Я попрощався з друзями (вони чекали на іншу маршрутку), заліз, стою в проході, починаю відігріватися. Як раптом бачу, стоїть поруч дівчина. І дивно посміхається. У капелюшку, серед зими. Думаю про себе – оце дивачка, може десь гульнула в гостях.

Взагалі не помічаю її. Їдемо. Ближче до Чернігова вона усміхнена нахиляється і шепоче мені щось. Я – “Щоо?!” Виявилося, вона просила, щоб я передав водієві прохання зупинитися на переправі. Там будуть виходити студенти. А потім знову нахиляється і уточнює: “Це не я виходжу, я – далі”. Гаразд, думаю, якась дивна. За пару хвилин до вокзалу, де кінцева цієї маршрутки, вона просить водія зупинити і розчиняється в темряві. Добре.

Вибігаю на кінцевій, прилітаю в касу. Купую квиток і йду в зал очікування.

І тільки я сів. Починаю згадувати.

1. Феєрверк!

2. Посмішки.

3. Фраза.

– Вона була Та сама))

– Так!

І тут я зрозумів, що сталося! Якби можна було закричати. Я б, напевно, до неба це кричав: “Аааааааа!” Ну і все, “з піснею я знайшов тебе і втратив”.

Поїхав додому. Пішов на пари. Потім після пар вирішив зайти в книгарню купити сумну музику і нудьгувати. І ось по дорозі звідти, зустрілася мені ти. І що цікаво. Тоді звичайно я на півроку впав у стан ступору, бо було відчуття втрати того, що не здійснилося. Але. Коли ми познайомилися. Було теж 3 знаки.

1. Ти посміхалася.

2. Була фраза.

3. І знайомство було точно дивним – ми рятували мишенятко.

– Яка фраза? Я не пам'ятаю.

– На рахунок цього мишеняти. Щось типу “пішли рятувати світ!”

Зимовий день. Її занесло в цю частину міста, біля книжкового ринку по якимсь справам. Зима вже добігала кінця. До весно було календарно недалеко, але люта зимушка ще досі не видохлася. Запал новорічних свят минув. А надія на швидку весну ще не народилася. І тут око зачепилося за мишеня, воно біднесеньке лежало і замерзало. Тут були холодні сніжні дні. Бідненький. Що робити? Обернулася, пошукала очима – у кого спитати. Похмурий дядечко з розкладкою книжок на землі не вразив. Аж ось повз проходив хлопець:

– Допоможіть, будь ласка.

– О, що сталося? 

– Знайшла тут випадково мишеня. Мені здається, він замерзає. Чи можемо йому допомогти?

– Не те щоб я ветеринар, але давайте спробуємо.

Це ніби було поєднання двох весняних вітрів. Легко, невагомо і нереально. То танцювали на льоду замерзлої ріки, то шукали проліски, коли ті ще не вилізли з-під землі, то… І так само невагомо розлетілися в різні історії життя.

– Загалом, уявляєш, яка думка: якщо те, в Чернігові, було просто репетицією, щоб я підготувався. А я не зрозумів цієї магії. Коли був поряд із тобою, не міг зрозуміти, що не так зі мною. Ось дівчина моєї мрії

– І що було не так?

– А я все думаю про ту, що пішла в темряву. І не можу тебе відчути від цього. Ніби ти за склом

– Ух, цікаво. Тобі не видно, але я тут, по ту сторону екрану сиджу і посміхаюся.

– Ти можеш, ти така.

– А мені здавалося, що ти мене ідеалізуєш. Ніби я не я, а якийсь вищий ефемерний образ.

– О, цікаво.

– Але бути «ідеальним образом» незатишно, тому якось спілкування розпалося.

– Ну звісно! Чекай, а пам’ятаєш…

За кілька спогадів вона повернулася до історії:

– А далі, що було в цій історії далі?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, за класикою казок має бути тричастинна структура і якийсь третій випадок.

– Ем… Ні, такого не було, – і поки не повисла незручна пауза, майже одразу додав: - А знаєш, чому я тобі написав? Бо у тебе ж тут десь днями день народження – 08.01.88.

– Справді! звідки знаєш?

– Та в мене ж номер стаціонарного телефону був – 708-01-88. Сімку відкидаєш – і твоя дата народження. Ще тоді запам’ятав. Уявляєш?