День 4. "Відпочинь..."

Реклама нав’язливо стирчала звідусіль своїми ядучими кольорами: “Відпочинь душею. Унікальний світ без співчуття. Чартерні рейси щоп’ятниці” і пульсуюче: “Від-по-чинь!” Далі щось там про “Приїдеш на вихідні, а залишишся назавжди” і бла-бла-бла якісь подробиці дрібним шрифтом.

Та ще й рекламний стенд тої турфірми відкрився впритул до роботи. Чвалаючи після чергового робочого тижня додому, затнулася біля рекламного стенду.

– Ой-йой-йой! – кинулася до неї рекламна моделька, – пані, щось вам зле. Ану присядьте ото на стільчик. Ні-ні, не сперечайтеся. Ще не вистачало, щоб ви біля нас гепнулися. Водички? Віяло? Пульсометр?

– Ні, – рішуче мотнула головою, – вже краще.

– О, то, може пані поки робить вдих-видих, хоче спробувати наш тур?

Ож скинулася:

– Прям зараз десь їхати? Ні-ні!..

– Та тихше, пані, тихше. Я ж не відправлю вас тут і зараз. А пропоную вам віртуальний тур. Ото бачите – окуляри. Вдягаєте – і кайфуєте. П’ять безкоштовних промо-хвилин.

– Безкоштовних?

– Абсолютно!

– Ну то давайте. Може, справді відпочину.

Поки дівчина ладувала окуляри, поки якісь провідки підключала, щось невпинно рекламне щебетала. Але мозок вже не хотів слухати. Він просто відключився. Зате засвітився екран, де знову бігла рекламна стрічка. “... Без співчуття…” –  вичепила свідомість. І лиш зринуло запізніле “а як це?” вже виходила у незнаний світ.

Спочатку аж видихнула. Перше враження – тут немає реклами. “Навіть не знала, що так десь буває”. Аж спитала про своє відкриття у чоловіка, що поспішав кудись: “Туристка”, – буркнув він і подався далі не зупиняючись. 

Ну, без реклами легше. І все ж, чому її тут немає? Нізвідки, в повітрі, виринула рекламна строка: “Вся реклама побудована на емоціях, зацікавленні і співчутті. В цьому світі немає співчуття, отже і реклама не діє. Немає сенсу її крутити”.

Здивувалася. Напис зник.

Вирішила прогулятися, озирнутися. Зайшла в першу кав’ярню. Ніхто на неї не глянув, не звернув уваги. Бариста не піднімаючи очей прийняв замовлення, виконав, подав. І ніби смачний напій, а чогось не вистачає. Та немає сил розбиратися… Охопив дивний транс: сиділа в кафе, поворухнутися не могла, а лише за всім спостерігала. Якось ледь випхалася на вулицю. Все не могла дібрати слів, щоб описати, що ж вона довкола бачить. Люди снують, щось із транспорту рухається, але все якесь глевке… Думки ніби завмерли, розчинилися. Аж раптом обпікла думка: “Тут повсюдно розлита байдужість!” 

Ну точно! В цьому ж світі немає співчуття, “спів + чуття”, спільного відчуття. Немає обміну усмішками, нема тепла. Бариста не усміхнувся, не проконтактував. Не відбулося спільного чуття. Кавування втратило важливий відтінок. Тут кожен у своїй бульбашці. 

“Відпочинь душею!” – волала реклама. Натомість душа зав - ми - ра - ла…

Байдуже стало до роботи – вона якась далека і жалюгідна

Не турбували думки про дітей – хай живуть, як хочуть

Відпав вогник почуття, що десь народжувався – той “він” просто химера 

Від-ми-ран-ня…

“Стоп!”

Десь в глибині затихаючої свідомості зачувся алярм. “Почуття!.. Немає співчуття, вмирають почуття! – крізь пручання простору беззвучно волала з глибини душі: –  Я! люблю! своїх! дітей! Я! кохаю!” Звідкись взялася довга тирада: “Так, я часто втомлююся від того, що є в моєму житті, але Я! Люблю! Життя!..”

Поштовх. Виринула. Прокинулася.

Усвідомила, згадала “Насниться ж таке!..” Піднялася, навшпиньках просковзнула в кімнату до дівчат. Зазирнула – сплять, щось їм хороше сниться. Видихнула. Загорнулася в плад, прошльопала на кухню, увімкнула тепле світло маленької лампи. Клацнула чайник. Відкрила до щему знайому переписку швидко написала: “Я тебе люблю”, за мить додала: “Дякую, що ти у мене є”.

А десь у Всевіті Морфей комусь невидимому говорив: “Ну добре, хто там у вас іще втратив смак життя?”