День 1. Лист

Завтра має бути корпоратив “У вінтажному стилі”. Та хай вигадують, що хочуть... На Хеловін дівчата всіх заставили робити самим маски з картону. Ну, це справді вийшло жахливо – криво, косо (у наших айтішніків золоті мізки, а от руки не з того місця). Тим, хто мухлював – замовляв на алішечці – виписували штраф, добрячий такий мінус від премії. Виграла конкурс “страшних масок” помічниця сисадміна – потайки замовила маску у своєї подруги. Мати 3 дітей точно вміє користуватися фарбами, картоном та ножицями. Коли в колективі прохавали “фішку” зчинився скандал. Конкурс не відкотили, але грошовий подарунок вручили особисто авторці маски. Запросили її на якісь посиденьки вже після шабашу.

Отже. Завтра – вінтаж. Спеціально на вихідних з’їздив до батьків, відкопав у шафі мій шкільний піджак. Боже, як я ненавидів нашу форму. Але ж бляха, елітний ліцей, правила, імідж, оте все… Мені цей піджак купили “навиріст”, але і 8, і в 9 все був в одних параметрах. В 10 та 11 дозволили не носити піджаки. Ну то я й затовк його якнайдалі. Зараз витягнув, втиснувся – а ще так нічогенько. Мама допомогла відпарити.

– Альбертику, а глянь, тут щось шарудить у кишені, – мама у мене тактовна, ніколи не нишпорила по нашим із татом кишенях. Все, що їй потрібно було знати, зчитувала по обличчю. – Може щось потрібне?

– Потрібне? Ма, воно більше 15 років лежало у кишені.

– А все ж, перед тим як викинути – перевір.

Угикнув обнявши маму і помчав. От тепер приміряю – старий фасон, трохи поношене, річ з історією – таки тягне на вінтаж. Лап кишеню – точно, щось шарудить. Дістав, розгорнув щільно складений лист.

“Альберт, бро, – шось кольнуло всередині, – сподіваюсь ти вигребеш. Скінчаться ті довбані уроки. Колись же закінчиться школа. І ти будеш вільний. Бро, я вірю: ти будеш вільний! Від нотацій, повчань, домашок. Від отого довбня: “О, бєла ворона пішла”. Ти будеш вільний…” – слова, слова, слова. Кілька раз перечитав.

І тупо щемкий ступор. Шо я би хотів сказати підлітку, який написав цей лист? 

Так, школа скінчиться і ти будеш вільним. Але попервах не будеш знати, що робити із цією свободою.

Чи то за інерцією чи то із впертості таки підеш в універ. І хоча екстерн за 3 роки – заманлива пропозиція, все ж будеш протирати лави довгих 6. Хоч, може, не зовсім протирати, бо встигнеш на нудних парах наклєпати стартапчик. Чи сказати тобі, що ти прогориш, бо взяв в команду йолопа. Зі злості придумаєш ще один проєкт. Будеш фігачити до втрати свідомості. Розгрібатимеш завали з податковою. Нарешті попадеш до тьоті-Галі – несподівано прибиральниця виявиться крутим бухгалтером. І от вона вже не випустить тебе, бро. Вона візьме в облогу. Але ж і стартап твій вирулить…

“Альберт, бро, я знаю, що ти не отримаєш мого послання. Винайду пошту, що буде відправляти лист у минуле – і обов’язково тобі це надішлю. Бро, повір, ти вигребеш. Знаю, ти мрієш, що у мене зараз успішний–успіх і свобода. Бро, моя свобода (наша свобода) – виявилося – робити те, що вміємо робити найкраще. А там, де не вміємо робити – ув’язуємося, щоб вчитися і робити якнайкраще. Туйова куча буде тих, хто буде критикувати. Ще купа тих, хто буде казати: “Ти лузер”. Але ти, бро, греби. І тоді сьогодні – буде нашою спільною точкою. У нас невеличкий бізнес. І завтра я йду на корпоратив. У старому піджаку знайшов твого листа. Дякую, бро, цей лист нагадав мені, що я вигріб. А головне я знаю, що і далі вигребу, бо зможу”.