Розділ 13.

Світ прокидався повільно.

Сніг за вікном «365-дому» все ще падав — легкий, спокійний, немов ім’я більше нічого не треба було доводити. У домі панувала тиша, у якій не було тривоги. Лише тепло.

Елла прокинулася першою.

Вона лежала, загорнувшись у ковдру, і дивилася на Деймона. На те, як спокійно здіймаються його груди, як світло з вікна торкається його обличчя. Без гриму. Без ролі. Без страху.

— Ти справжній… — прошепотіла вона так тихо, щоб не розбудити.

Але він усе одно почув.

— Завжди був, — сонно відповів він, не відкриваючи очей. — Просто ховався.

Вона усміхнулася.

— Я думала, що прокидатися без камери буде дивно.

— А як насправді?

— Тихо. Спокійно. Трошки страшно… і дуже добре.

Він відкрив очі й притягнув її ближче.

— Мені теж страшно.

— Через майбутнє?

— Через щастя, — чесно відповів він. — Я занадто довго жив із думкою, що не заслуговую на нього.

Елла поклала голову йому на груди.

— А я занадто довго жила з думкою, що щастя — це успіх. Рейтинги. Контракти.

— А тепер?

— А тепер — це ось.

Вони пролежали так ще кілька хвилин, поки з кухні не почувся тихий звук кавоварки, яку Деймон увімкнув таймером ще з вечора.

— Ти навіть це спланував? — засміялася Елла.

— У мене ж «365-дом». Тут усе трохи чарівне.

На кухні вони з’явилися в піжамах, скуйовджені, справжні. Кава парувала. За вікном хтось вигулював собаку. Звичайний ранок. І в цьому було щось неймовірне.

— Мені сьогодні дзвонили, — раптом сказала Елла.

— І?

— Пропонували новий проєкт. Але без… «гучних тем». Без ризику.

Він уважно подивився на неї.

— Ти погодилася?

— Ні.

— Чому?

Вона зробила ковток кави.

— Бо я більше не хочу робити гарно. Я хочу робити чесно.

Він мовчки усміхнувся.

— А тобі? — спитала вона. — Ти ж тепер знову Домінік. Не Деймон.

Він замислився.

— Я ще вчуся не ховатися, — відповів він. — Але тепер я не сам.

Вона простягнула руку через стіл.

— Ніколи більше.

Їхні пальці переплелися.

За вікном дзенькнули дзвіночки на дверях сусіднього магазину. Світ ішов далі. Без сценарію. Без репетицій.

— Знаєш, — тихо сказав він, — я роками святкував Різдво щодня, бо боявся жити звичайним життям.

— А тепер?

— А тепер я хочу святкувати звичайні дні. З тобою.

Елла відчула, як у грудях защеміло від ніжності.

— Тоді сьогодні — перший. Просто день.

Він нахилився й легко поцілував її в чоло.

— Перший із трьохсот шістдесяти п’яти.