Розділ 8.

У каміні потріскували дрова. Полум’я відбивалося у вікнах, у його очах, у келихах із гарячим вином, яке Деймон розлив для них обох. У «365-домі» було так затишно, ніби світ ззовні перестав існувати.

Елла сиділа на дивані, загорнувшись у теплий плед. Поруч — він. Так близько, що вона відчувала тепло його тіла, його дихання, його присутність… не як героя шоу, а як чоловіка.

— Сьогодні ти була неймовірною, — тихо сказав він. — Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так боявся камер… і водночас так світився в них.

Вона гірко усміхнулася.
— Я звикла керувати світом за об’єктивом. А не бути його частиною.

— А сьогодні ти була частиною, — він нахилився трохи ближче. — Справжньою.

Її серце збилося з ритму.

Вона подивилася на нього — на його губи, на лінію щелепи, на ті очі, у яких жило щось більше, ніж просто святкова казка. Їхні погляди переплелися. Повітря між ними стало густим, напруженим.

Він повільно наблизився.
Вона не відступила.

Ще кілька сантиметрів.
Її подих збився.
Його рука ледь торкнулася її щоки.

Ще мить — і…

Раптом телефон Деймона різко задзвенів.

Вони здригнулися, ніби хтось грубо вирвав їх із сну.

Він різко відсмикнув руку, ніби його обпекло. Поглянув на екран — і його обличчя змінилося. Тепло зникло. Очі потемніли.

— Я… мені потрібно відповісти, — сказав він швидко і відійшов убік.

Елла мовчала.

Він говорив тихо, але вона вловила уривки слів:
— Так… я пам’ятаю…
— Ні, не зараз…
— Вона не повинна знати…

Її серце похололо.

Коли він повернувся, між ними вже стояла стіна. Невидима, але відчутна.

— Все гаразд? — обережно запитала вона.

— Так. Просто… справи, — він усміхнувся, але ця усмішка була іншою. Порожнішою.

Вона відчула — він бреше. Не грубо. А так, як брешуть люди, які бояться втратити.

— Деймон… — вона повільно підвелася. — Ти щось приховуєш.

Він завмер.

— Ні.

— Ти змінюєшся щоразу, коли говориш по телефону. Ти уникаєш відповідей. Ти будуєш навколо себе світ із гірлянд, але всередині… там щось темне, — її голос тремтів. — Я це відчуваю.

Він відвів погляд.

— Є речі, до яких не можна торкатися, Елло, — тихо сказав він. — Навіть якщо дуже хочеш.

В її грудях з’явився біль.

— А що, як я вже торкнулася?

Він довго мовчав.

— Тоді я боюся, що тобі буде боляче.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке зізнання.

Вона зробила крок назад.
— Ти боїшся не мене, Деймоне. Ти боїшся правди.

— Можливо, — відповів він.

— А я боюся знову повірити людині, яка не готова бути чесною зі мною, — прошепотіла вона.

Між ними повисла тиша. Важка. Холодніша за зимову ніч.

Вона накинула пальто.
— Дякую за чай. І… за вечір.

— Елло… — він зробив крок за нею, але зупинився. — Пробач.

Вона не обернулася.

У дверях вона зупинилася лише на мить.
— Я боюся тебе, Деймон. Бо вже майже дозволила собі закохатися.

І пішла у сніг.

А він залишився серед вогників, які вперше за багато років не змогли зігріти.