Розділ 7.

Пізня ніч огорнула Сноу-Вейл сріблястою тишею. Площа, яка ще кілька годин тому сяяла вогниками й дитячими голосами, тепер потонула у спокої. Елла йшла до готелю повільно, ніби кожен крок віддаляв її від чогось важливого.

У номері було тепло, але їй здавалося, що всередині — холодніше, ніж надворі. Вона сіла на край ліжка, зняла пальто й закрила обличчя долонями.

— Що зі мною відбувається?.. — прошепотіла вона.

Кадри з благодійного вечора крутилися в голові, як стрічка: дитячі голоси, гірлянди, його погляд. Деймон дивився на неї не як герой шоу. Не як зірка. Як чоловік, який бачить жінку.

І це лякало.

Бо вона вже довіряла. Колись. І це розбило її.

Любов для Елли давно стала синонімом болю, втрати й розчарування. Вона навчилася бути сильною, незалежною. Навчилася не потребувати. Не чекати. Не мріяти.

А тепер поруч із ним усе це починало тріскатися, як тонкий лід.

Телефон у її руці завібрував.

Деймон:
«Я не хочу, щоб цей вечір закінчувався так. Не для тебе.
Приходь у мій дім. Просто… на чай. Без камер. Без ролей. Лише ми.»

Елла дивилася на повідомлення довгі секунди. Серце тягнулося вперед, а страх шепотів:
Не йди. Болить завжди потім.

Вона вже хотіла відкласти телефон…
але набрала коротке:

Елла:
«Я прийду.»

І сама не знала — це був її найсміливіший крок за багато років чи найбільша помилка.

---

«365-дім» Деймона світився теплом здалеку. Вікна мерехтіли золотом, на ґанку горіли ліхтарі, різдвяний вінок тихо хитався від вітру.

Двері відчинилися майже одразу.

— Я боявся, що ти передумаєш, — зізнався він тихо.

— Я теж, — чесно відповіла вона.

У домі пахло ваніллю, гвоздикою та свіжою деревиною. У каміні потріскували дрова. Усе було спокійно. Без магії для натовпу. Лише тепло для двох.

Вони сіли навпроти, тримаючи чашки з чаєм у руках. Тиша між ними була не напруженою — живою.

— Ти боїшся, — раптом сказав Деймон.

Елла здригнулася.

— Ти завжди бачиш більше, ніж я дозволяю показати, — прошепотіла вона.

— Бо ти не ховаєшся так добре, як думаєш, — м’яко відповів він. — Твої очі зраджують тебе. Вони хочуть вірити. Але серце — чинить спротив.

Вона опустила погляд.

— Я вже втрачала. І більше не хочу.

Деймон повільно встав, підійшов ближче, але не торкнувся.

— Я не прошу тебе любити. Не зараз. Просто… не тікай.

Її груди стиснулися.

— Я не знаю, чи зможу.

— А я не знаю, чи витримаю, якщо ти втечеш, — сказав він тихо.

Їхні погляди зустрілися. Між ними було зовсім мало повітря — і надто багато почуттів.

Він простягнув руку.

І цього разу Елла не відступила.

Вона поклала свою долоню в його.

І вперше не відчула страху.
Лише тепло. І надію. ❤️