Розділ 6.

Сніг падав густими, м’якими пластівцями, і на території старовинного ратушного двору здавалось, що почалася справжня казка. Гірлянди мерехтіли золотом, дерева були обмотані срібними стрічками, а сцена — прикрашена так ніжно й красиво, ніби її створили самі янголи.

Елла стояла за лаштунками й уперше в житті відчувала, як тремтять коліна перед камерою.
— Дихай, — тихо прошепотів хтось за її спиною.

Вона обернулася — Деймон.
У ньому було щось неймовірно тепле: темне пальто, шарф кольору стиглої журавлини, і погляд, яким він дивився тільки на неї.

— Ти готова? — запитав він, торкнувшись її руки, легенько, але так, що всі нерви в тілі спалахнули.

— Ні, — чесно зізналася вона. — Але ти ж і так знаєш.
— Тоді просто тримайся ближче до мене, — тихо мовив він. — Я не дам тобі впасти.

✨ Початок

Коли Елла зробила перший крок на сцену, аплодисменти прокотилися легенькою хвилею. Діти з благодійного центру вже стояли в красивих білих костюмах, готові співати різдвяний гімн.

Камери увімкнулися.
Світло спалахнуло.

Елла вдихнула і промовила в мікрофон:
— Сьогодні ми зібралися тут не лише, щоб зняти фінал нашого шоу, а щоб зробити щось більше. Подарувати частинку добра тим, кому вона потрібна найбільше. І… — вона кинула погляд на Деймона, — нагадати собі, що Різдво — це не дата. Це відчуття.

Деймон стояв поруч, посміхаючись так щиро, що камера могла просто закохатися в нього. Але цього разу він дивився не в об’єктиви.
Тільки на Еллу.

✨ Дитячий хор

Перші ноти хору злетіли в холодне повітря. Чисті, кришталеві голоси наповнили простір. Люди в залі притихли, багато хто розчулено стирав сльози.

Елла дивилася на дітей, і серце стискалося — від радості, від надії, від відчуття, що ця мить справді важлива.
Поки хор співав, Деймон крокнув ближче до неї.

— Ти неймовірна, — прошепотів він, так тихо, що тільки вона могла почути.
— Ти теж, — відповіла вона, не стримуючи усмішку.

✨ Мить після камер

Коли пісня завершилась, режисер крикнув:
— Стоп! Є! Чудово!

Люди навколо загомоніли, техніки почали вимикати світло, оператори опускали камери. Але Елла й Деймон залишились стояти на сцені, немов час для них не зрушився.

Тепер, коли світло прожекторів згасло, він дивився на неї так глибоко, так уважно, що в неї перехопило подих.
— Ти бачила, як вони співали? — вона прошепотіла, ще не оговтавшись. — Це було…
— Магія? — м’яко підказав він.
— Так.

Деймон простягнув руку, прибравши одне пасмо її волосся за вухо.
— А ти знаєш, що створила її ти?

Елла завмерла.

Він продовжив:
— Ти зробила цей вечір справжнім. Камери лише зняли те, що було між нами.

Її серце стукало занадто швидко.
— Між нами? — прошепотіла вона.

Деймон усміхнувся, нахилившись ближче, так, що вона відчула його подих у морозному повітрі.
— Думаєш, я дивився на когось іншого?

І в цю мить, серед гірлянд, дитячих голосів, теплого світла й тиші після вистави, Елла нарешті зрозуміла:
це не лише зйомки. Це не лише робота.
Це — початок чогось справжнього.