Розділ 4.

Сніг продовжував падати, накриваючи Сноу-Вейл, немов світ знову вирішив намалювати білу сторінку для нової історії.
Другий день зйомок мав бути вихідним, але Деймон, замість відпочивати, зателефонував Еллі.

— У мене є дещо, що ви повинні побачити, — сказав він. — Не як продюсерка. Як людина.

Її заінтригувало те, як він це сказав — спокійно, але з тією особливою теплотою, яку важко проігнорувати.

---

Вони зустрілися біля його магазину “Різдво 365”.
Усередині пахло корицею, ялиновими гілками та теплим воском. На полицях — свічки ручної роботи, іграшки, дерев’яні янголята. Усе виглядало так, ніби створене не фабрикою, а серцем.

— Ви це купуєте оптом? — запитала Елла, торкаючись акуратної фігурки оленя.

— Ні, — відповів він, підходячи ближче. — Я все роблю сам.

— Сам? Це... серйозно?

— Так. Хочете побачити?

Він відчинив двері в сусідню кімнату. Там — маленька майстерня: дерев’яний верстак, коробки з фарбами, гірлянди, напівготові іграшки, шматочки скла, які відбивали світло, наче кришталики снігу.

— Вражає, — прошепотіла Елла. — Це як... різдвяна лабораторія.

Деймон усміхнувся.
— Можна і так сказати. Я почав робити це після того, як…
Він замовк на мить. — Після того, як загинула моя сестра. Вона любила свята. Казала, що Різдво — це не день, а відчуття. І я просто… продовжив те, що любила вона.

Елла тихо вдихнула. У його голосі не було жалю — лише ніжність. Така щира, що захотілося торкнутися цієї болісної пам’яті з обережністю.

— Ви… тому святкуєте щодня?

— Так. Бо якщо дозволиш горю погасити світло — потім важко запалити його знову.

Вона кивнула, не знаючи, що сказати. Потім усміхнулася.
— Тоді, мабуть, я трохи схожа на вашу зламану лампочку. Мені теж треба навчитися знову світити.

Він подивився на неї — довго, м’яко.
— Ви вже світите, Елло. Просто, можливо, ще не бачите цього.

---

Він навчив її розфарбовувати ялинкові кульки.
Вона незграбно тримала пензлик, намагаючись намалювати сніжинку, але замість цього вийшов кривий візерунок.

— У вас талант, — пожартував він.

— Так, до катастроф, — засміялася вона.

Він нахилився, обережно взяв її руку, направив пальці.
— Не поспішайте. Різдво не любить поспіху.

Її серце калатало так, що вона боялася, що він почує. Його рука була теплою, пальці — сильними, але ніжними.
І в ту мить, серед запаху кориці й тихого потріскування свічки, між ними народилася тиша — не незручна, а та, що пахне ніжністю.

---

Коли вони закінчили, Елла поставила кульку на полицю. На ній — смішна, але щира сніжинка.
— Неідеально, але з душею, — сказала вона.

— Саме такі речі й роблять свята справжніми, — відповів Деймон. — І людей також.

Вона усміхнулася, не знаючи, що відповісти. Їй здавалося, що цей день запам’ятається надовго.
Можливо, тому, що вперше за роки хтось подивився на неї не як на продюсерку, а як на людину.