Початок книги (Розділ 1)

24 ГРУДНЯ. 18:30. ІДЕАЛЬНИЙ ТЕМПЕРАТУРНИЙ РЕЖИМ

​Світ Олени був виміряний. Виміряний у міліметрах на кресленнях, у годинах, виділених на сон, і, найголовніше, у нульовій кількості непередбачуваних факторів.

​Вона натиснула на кнопку «Start» на кавомашині, ідеально о 18:30, як і було заплановано. О 18:35 вона мала бути вже за столом, о 18:45 – переглянути чергові правки до проєкту «Smart City: District Obolon». Це був її план на передноворічний тиждень, і він був... прекрасний. Без дурних корпоративів, без нескінченних черг у супермаркетах, без блискіток, які, як чума, поширюються по всій квартирі.

​Дзвінок у двері пролунав о 18:32.

​Олена відчула, як її ідеальний графік затріщав.

​— Кого там несе? – вона знизала плечима. Ніхто не мав знати, що вона вдома.

​За дверима стояв дядько Богдан. Ексцентричний пенсіонер, який вважав себе мандрівником і приїздив лише тоді, коли "його вела карма". Сьогодні карма привела його з величезним, незграбним, загорнутим у старовинну газету пакунком.

​— Привіт, зайчику, — прохрипів він, обіймаючи її. Його светр пах мандаринами та вологим воском. — Я ненадовго, не турбуйся. Я просто... відчуваю, що це твоє.

​Він простягнув їй пакунок, який, виявилося, містив скляну, дивовижно гарну, але трохи потьмянілу від часу, снігову кулю. Всередині було містечко, схоже на Львів, присипане золотим і срібним "снігом".

​— Це "Серце Зими" — вона сама вибирає свого власника, — додав дядько Богдан, перш ніж швидко розвернутися і зникнути так само несподівано, як і з'явився.

​Олена зітхнула, зачинила двері й повернулася до кавомашини. О 18:35. Вона запізнилася на дві хвилини. Жахливо.

​Вона поставила кулю на найвищу полицю, подалі від очей, і зневажливо труснула нею. Золотий і срібний блискітками сніг закружляв усередині кришталевого світу.

​У ту ж мить задзвонив її телефон. Проєкт «Smart City» провалив перевірку на пожежну безпеку.

​Ідеальний графік Олени щойно почав руйнуватися, як крихкий льодовик.

Олена швидко набрала номер свого помічника. Голос у трубці був настільки ж незворушний, як і вона сама.

​— Яна, що з пожежною безпекою? Ми ж усе сто разів перевірили!

— Пані Олено, — у голосі Яни прозвучало несподіване вагання. — Справа в тому, що пожежний інспектор, пан Кравченко, отримав анонімне повідомлення про... е-е... несанкціоноване зберігання піротехніки у зоні будівництва.

​Олена міцно заплющила очі. Піротехніка? Це абсурд. Її проєкти завжди були стерильно законними.

​— Викликай мені таксі. Негайно. Я маю бути на об'єкті за півгодини.

​Вона схопила пальто і кинулася до дверей. У цей момент її нога зачепила край полиці у передпокої. З гуркотом, що розірвав тишу ідеально прибраної квартири, снігова куля дядька Богдана впала на паркет.

​Олена завмерла. Кришталь не розбився, але сніг усередині закружляв, створюючи справжню золоту хуртовину. Вона схилилася, щоб підняти її, але помітила щось інше. На зовнішньому боці кулі була приклеєна невелика, наче дитяча, наклейка: "Ялинкова ферма. Вулиця Ковельська, 4".

​Задзвонив телефон. Це було таксі.

​— Я перепрошую, — сказав водій на тому кінці дроту, — але я щойно зламався. Стою на... Ковельській, 4. Викликайте інше, будь ласка.

​Олена відчула, як її прагматичний світ похитнувся. Це був занадто великий збіг.

​24 ГРУДНЯ. 19:50. КОСМОС І ХАОС

​Вона зловила інше таксі й наказала їхати на Ковельську, 4. Не на будівельний майданчик, а туди, де зламалося її перше авто.

​На Ковельській 4 була не стільки ферма, скільки невелика торгова ділянка, заставлена ялинками та соснами. Над ними сяяла одна-єдина, примітивно повішена гірлянда, схожа на зігнуту літеру "Р". Біля купи хвойних гілок стояв чоловік, високий, у в'язаній шапці кольору мандарина та товстому светрі з оленями. Він був по вуха зайнятий: намагався одночасно заклеїти скотчем фару зламаного таксі та говорити по телефону.

​— Так, я забув купити червоні іграшки! Заспокойся! Я сказав, ялинки будуть у притулку рівно о восьмій!

​Олена підійшла до нього, відчуваючи, як від його хаотичної аури в неї починається мігрень.

​— Це ви Максим? — запитала вона без будь-яких привітань.

Він різко повернувся. Його очі, глибокі та карі, на мить розширилися від подиву.

— О! А ви, певно, фея з бюро добрих намірів? Бо мій графік щойно врізався у стовп, і я вже подумки прощався з цьогорічним Різдвом.

— Я Олена. І я не фея. Це моє таксі, — вона вказала на машину. — І чомусь мені здається, що ви стоїте на дорозі до мого неминучого професійного провалу.

— Провал? — Максим усміхнувся. Усмішка була широка, чесна і абсолютно безвідповідальна. — Вітаю у світі, де нічого не йде за планом, Олено. Насправді, це краще місце, ніж здається.

​Він простягнув їй засмолену долоню, і коли Олена автоматично її потиснула, вона відчула, що в її ідеально організований світ щойно увірвалася сила, яка пахла хвоєю, мандаринами та чистим, неконтрольованим хаосом.