Розділ 23. Ті самі слова

Лів дивилася на повідомлення Деніела так довго, що екран встиг кілька разів погаснути, а вона щоразу торкалася його знову, ніби телефон міг раптом передумати й показати щось менш небезпечне.

Деніел: Лів, знаю, це раптово. Можемо зустрітися? Я дуже хотів би поговорити.

Це було дуже в його стилі.

Не драматично. Не довго. Без “я помилився”, “я все зрозумів”, “ти була права” чи будь-якого іншого речення, яке змусило б Софі відкрити шампанське, а Чарлі скласти список відповідей, які Софі точно не схвалила б.

Просто: можемо зустрітися?

Просто: я хотів би поговорити.

Просто маленький сірник, кинутий у кімнату, з якої Лів останні тижні дуже старанно виносила суху траву, старі папери й усе, що досі могло спалахнути від одного його імені.

Вона глянула на переписку з @dogearedpages, яка досі була відкрита під повідомленням.

Десять хвилин тому вона збиралася написати щось гостре й легке. Щось про різотто, драматичних книжкових людей і те, що аватарки з кавою не мають права бути такими точними.

Тепер пальці не рухалися.

Лів заблокувала телефон.

Потім розблокувала.

Потім відкрила груповий чат, бо іноді доросла жінка потребує не тиші, а двох подруг, які вміють перетворити катастрофу на спільну таблицю.

Лів: Деніел написав.

Софі відповіла за три секунди.

Софі: Що саме?

Чарлі: Адресу. Я не жартую.

Лів: Попросив зустрітися. Поговорити.

Софі: Як ти?

Чарлі: Я вже погано.

Лів поклала телефон на коліно й подивилася на кімнату.

Синя коробка стояла там, де стояла завжди. З книжками зверху. Зі своїм тихим архівом майбутнього, яке колись здавалося майже майже готовим.

Майже.

Слово, яке останнім часом поводилося як погано навчений пес: залазило туди, куди його не кликали.

Лів: Я не знаю, чи хочу його бачити.

Софі: Ти не мусиш.

Чарлі: Але якщо підеш, рамки. Місце твоє. Час твій. Вихід твій. Я можу зробити презентацію.

Лів усміхнулася.

Лів: Не роби презентацію.

Чарлі: Вона вже має назву.

Софі: Чарлі.

Чарлі: “Колишні: оцінка ризиків і евакуаційні маршрути”.

Лів засміялася так тихо, що сміх майже не прозвучав. Але все ж був.

Вона відкрила повідомлення Деніела.

Курсор блимав.

Колись вона чекала, що він напише першим. Що скаже щось таке, від чого всі ці роки очікування отримають форму. Сенс. Виправдання. Красиву рамку, яку можна буде повісити на стіну й сказати: бачите, я не дарма була терплячою.

Тепер він написав.

І це не відчувалося як відповідь.

Швидше як запитання, яке запізнилося на кілька років і все одно сіло поруч, не знімаючи пальта.

Лів набрала: 

Лів: Можемо. Завтра об 11:00. У “Fern & Finch” на Роузбері-авеню. У мене буде одна година.

Вона перечитала повідомлення.

Місце було її вибором.

Не їхнє старе кафе. Не той маленький італійський заклад, де Деніел колись уперше сказав, що діти “колись точно”. Не паб біля його квартири. Не парк, де легко заблукати в сентиментальності й мокрому листі.

Нейтральне місце.

Одна година.

Вихід біля дверей.

Лів натиснула “Надіслати”.

Деніел відповів майже одразу.

Деніел: Добре. Дякую.

Добре.

Це слово було занадто нормальним для того, як сильно в неї тремтіли руки.

Наступного ранку Лів прийшла до “Fern & Finch” на сімнадцять хвилин раніше, бо тривожність дуже любила називати себе пунктуальністю.

Кав’ярня була світла, з великими вікнами, столиками з темного дерева й рослинами, які виглядали значно впевненішими у власному житті, ніж більшість відвідувачів. На стіні висіло меню, написане крейдою, і маленька табличка: Будь ласка, не переставляйте фікуси. Вони вже пережили достатньо.

Лів відразу відчула до цього місця повагу.

Вона вибрала столик біля вікна, але не в кутку. Обличчям до дверей. Спиною не до стіни, бо це було б уже занадто драматично, але так, щоб бачити, хто заходить.

Потім замовила каву сама.

Це чомусь мало значення.

Коли Деніел прийшов, вона вже тримала чашку в руках.