Розділ 21. Пухнаста надзвичайна ситуація

У вівторок після Причини №8 Лів урочисто вирішила не йти до The Last Chapter.

Рішення мало всі ознаки зрілості: роботу, дедлайни, кошик із пранням, який уже починав формувати власну політичну систему, і холодильник, де лимон нарешті перестав бути символом незламності та став ознакою недбалості.

Причин іти до книгарні не було.

Майже.

Зранку Threads усе ще пережовував Причину №8. Люди писали про великі столи, дитячі кімнати, дороги, на які вони так і не наважилися вийти без чужого дозволу. @dogearedpages залишив короткий коментар: “Іноді дорога належить тобі ще до того, як хтось погодиться йти поруч”.

Лів прочитала його тричі, що було абсолютно зайвим для речення з п’ятнадцяти слів.

А ще в календарі вже стояв четвер: кулінарний майстер-клас із Майлзом, третє офіційне побачення експерименту. Різотто, вино і, за словами Майлза, “мінімальний шанс отруїтися”.

Тобто причин іти до The Last Chapter точно не було.

О третій двадцять шість на телефон прийшло повідомлення з акаунту The Last Chapter.

The Last Chapter: Книжка, яку я для тебе відклав, уже чекає біля каси. Коли буде зручно. Тео. Гетсбі просить додати, що зручно йому вже зараз.

Лів прочитала повідомлення під час обговорення рукопису, у якому автор намагався довести, що героїня може “мовчки закричати очима”. Амелія якраз пояснювала, що очі, на жаль, не мають голосових зв’язок, коли Лів усміхнулася в телефон.

Амелія замовкла.

Це було небезпечно.

– Продовжуй, – сказала Лів, відкладаючи телефон екраном донизу.

– Я вже не хочу.

– Це робоча зустріч.

– Саме тому мені цікавіше те, що зараз сталося з твоїм обличчям.

– Нічого не сталося з моїм обличчям.

Амелія подивилася на неї так, ніби редагувала це речення й уже поставила на полях: непереконливо.

Лів відкрила рукопис.

– Ми говорили про очі, які кричать.

– Твої щойно щось прошепотіли.

– Мої очі не мають голосових зв’язок.

– Зате мають сюжетну арку.

Лів дуже серйозно написала в коментарях до рукопису: Мовчання може бути сильним, але краще не змушувати очі виконувати роботу цілого монологу.

Це був хороший коментар.

Майже професійний.

Абсолютно не пов’язаний із тим, що вона думала про повідомлення Тео.

Коли буде зручно.

Найнебезпечніша фраза в будь-якій мові після “нам треба поговорити” і “це займе лише п’ять хвилин”.

“Коли буде зручно” могло означати будь-коли.

Навіть сьогодні.

Навіть після роботи.

Навіть якщо Лів уже вирішила, що не піде.

Особливо якщо вирішила, що не піде.

До кінця робочого дня вона поводилася майже бездоганно. Відповіла на листи, внесла правки в рукопис, де чоловік порівнював голос героїні з “осіннім склом”, і провела п’ять хвилин у чесній боротьбі з бажанням написати Тео відповідь про Гетсбі.

Вона перемогла.

На шостій хвилині написала: Передай Гетсбі, що його позицію зафіксовано, але вона перебуває на розгляді.

Відповідь прийшла майже одразу.

Він вимагає апеляції.

Лів усміхнулася в монітор.

Амелія, не піднімаючи голови, сказала:

– Книгарня.

– Ти навіть не дивишся.

– Мені не треба. Повітря стало дурнішим.

– Це не науково.

– Зате точно.

О п’ятій сорок сім Лів вимкнула комп’ютер, попрощалася з Амелією й вийшла на вулицю.

Лондон зустрів її прохолодним вітром і небом, яке ще не почало дощити, але вже морально готувалося. Хмари висіли низько, важко, із виразом людей, які знають, що ти не взяла парасольку.

Вона могла піти додому.

Справді могла.

Метро було прямо. Дім був логічним. У холодильнику на неї чекали йогурт, виноград і особистісне зростання. Жоден із цих пунктів не здавався вечерею, але принаймні не вимагав розмовляти з привабливим власником книгарні, який надто добре запам’ятовував її каву.

Лів дійшла до переходу.

Зупинилася.

Звернула в бік метро.

Пройшла три кроки.

Потім згадала, що книжка все-таки чекала біля каси.

Книжки не можна змушувати чекати. Це було майже професійне правило, зручне настільки, що Лів вирішила не перевіряти його на чесність.

Телефон завібрував.

Софі: Ти сьогодні підеш у книгарню?