Розділ 20. Моє

У неділю, двадцять п’ятого жовтня, Лів прокинулася пізно й кілька секунд не могла зрозуміти, де саме закінчився вчорашній вечір.

Зазвичай після подій, де було забагато людей, голосів і чужих історій, у неї залишалося відчуття, ніби хтось виніс із голови всі меблі й забув повернути хоча б один стілець.

Але цього ранку тиша не здавалася порожньою.

Вона була м’якою. Трохи розтріпаною. Такою, у якій ще жили уривки голосів, запах чаю в книгарні, сміх Чарлі, низький гавкіт Гетсбі й відчуття, що вчора всі побачили щось, чого Лів сама ще не наважувалася назвати.

Лів лежала на спині й дивилася на стелю. Сонце пробивалося крізь штори тонкими блідими смужками, і квартира виглядала майже мирно, якщо не рахувати сумки, покинутої біля дивана, пальта на спинці крісла й чашки, яку вона ввечері поставила на книжкову полицю з упевненістю людини, що остаточно здалася побуту.

Телефон лежав поруч екраном донизу.

Лів подивилася на нього.

Телефон нічого не зробив.

Це вже було підозріло.

Вона взяла його й побачила повідомлення від Чарлі.

Чарлі: Я вдома. Парасолька теж. Вона поводилася пристойніше, ніж деякі технічні спеціалісти.

За хвилину ще одне.

Чарлі: Не питай.

І ще одне.

Чарлі: Але якщо запитаєш, я скажу, що Макс дивний. У поганому сенсі. Можливо, у хорошому. Це ще розслідується.

Лів усміхнулася, хоча намагалася не робити цього надто широко. У неділю зранку великі думки вимагали кави, а не повномасштабного аналізу того, чому її подруга вже проводить емоційну експертизу Макса.

Вона відповіла: Лів: Розслідуй обережно. Він працює з кабелями.

Чарлі написала майже одразу.

Чарлі: Саме тому я й насторожена. Людина, яка вважає, що клейка стрічка може полагодити все, завжди небезпечна.

Лів поклала телефон на груди й заплющила очі.

Вечір читань повертався шматочками.

Вона полежала ще трохи, вдаючи, що не знає, куди саме піде після кави.

Потім підвелася.

Кава вийшла надто міцною. Лів випила половину біля кухонної стійки, паралельно дивлячись на холодильник, у якому після кількох днів особистісного розвитку з’явилися яйця, йогурт, сир, салат і пакет винограду, куплений у стані оптимізму.

Лимон усе ще був там.

Він виглядав так, ніби пережив кілька політичних режимів і не збирався здаватися.

– Ти не переміг, – сказала Лів.

Лимон зберіг гідність.

Після душу й другої кави вона спробувала зайнятися чимось нормальним. Відкрити пошту. Розібрати прання. Почитати рукопис, який мала повернути в понеділок. Перевірити Threads, але не зависнути там на сорок хвилин, читаючи, як незнайомі люди сперечаються про те, чи романтичні комедії зіпсували людству очікування від любові.

Вона навіть відкрила застосунок.

Під Причиною №7 досі жили нові коментарі. Нейтан репостив фото з вечора читань у The Last Chapter. Мей виклала Гетсбі біля таблички про печиво, а кілька людей уже питали, чи будуть такі події ще.

Лів заблокувала телефон і поклала його в інший кінець дивана. За її внутрішньою шкалою самоконтролю це дорівнювало переїзду в іншу країну.

Вмощуючись зручніше, вона зачепила ногою сумку біля крісла. Та впала набік, і з неї вислизнула темно-зелена закладка The Last Chapter.

Лів підняла її.

Золоті літери ловили ранкове світло. Простий шматок картону: назва книгарні, адреса, маленький малюнок відкритої книжки внизу.

Безпечний предмет.

Абсолютно нормальний.

Настільки нормальний, що вона чомусь торкалася його великим пальцем уже третю хвилину поспіль.

Лів поклала закладку на журнальний столик.

Поруч із ноутбуком.

Потім переставила на книжку.

Потім вирішила, що це вже дивно, і пішла до шафи.

Синя коробка стояла на верхній полиці.

Не ховалася.

Не світилася зловісним синім сяйвом, хоча, на думку Лів, могла б докласти трохи зусиль заради повноти образу.

Просто коробка.

Та сама.

Вона стояла там відтоді, як Лів після першої ночі з причинами запхала її назад у шафу й сказала собі, що повернеться до цього потім.

Потім було зручним словом.

Деніел любив його.

Лів уже ні.

Вона підтягнула стілець, зняла коробку й поставила її на підлогу вітальні.

Цього разу не випадково.

Без нічного нападу продуктивності.

Без вина.