Розділ 18. Між рядками

Друге офіційне побачення Лів відбувалося в книгарні, яку вона вже починала вважати своєю.

Не буквально.

У неї не було частки в бізнесі, ключів від службових дверей чи голосу, достатньо гучного, щоб зупинити димову машину Макса. Вона не мала жодного офіційного приводу переставляти книжки на столі новинок, хоча вже двічі подумки це зробила. І The Last Chapter, наскільки їй було відомо, ще не видавав карт постійного відвідувача з пунктом “емоційна прив’язаність до собаки”.

Але там уже знали, яку каву вона п’є.

Гетсбі перевіряв її кишені при вході з упевненістю пса, який давно знав: люди приховують найкраще.

А зелена ручка, забута в п’ятницю, чекала на неї біля каси.

Це було небезпечно близько до відчуття, яке Лів поки що не дозволяла собі називати домом.

Тому, звісно, вона вирішила привести сюди чоловіка з додатка для знайомств.

Ідея здавалася розумною ще напередодні. Бен написав у профілі, що “читає все, від класики до сучасної прози”. Недільний книжковий клуб давав тему для розмови, людей навколо й природний привід піти через годину, якщо все виявиться жахливим. А якщо ні, вони могли випити каву після обговорення й поговорити про книжку, яку обоє мали прочитати.

Цього разу місце обрала Лів.

Час теж.

Навіть книжку, яку треба було прочитати до зустрічі, вона надіслала Бену сама.

Це мало заспокоювати.

Натомість дорогою до книгарні вона тричі перевірила, чи не написав він, що запізниться, і двічі подумала, що могла б скасувати.

Не через Бена.

Через Тео, який побачить її на побаченні.

Це була безглузда причина.

Саме тому Лів відмовилася її слухати.

У неділю пообіді The Last Chapter виглядала інакше. Центральний стіл відсунули до стіни, крісла поставили нерівним колом, а на підвіконні з’явилися чайник, чашки й тарілка з печивом, яку Гетсбі охороняв із протилежного боку кімнати.

Охороняв дуже формально.

Переважно поглядом істоти, яка вже склала план пограбування, але ще обирає драматичний момент.

Біля каси Мей розкладала примірники книжки клубу. Макс сперечався з табличкою.

Точніше, намагався довести, що напис “Будь ласка, не ставте чашки на книжки” звучить “агресивно-пасивно” й потребує м’якшої комунікації з аудиторією.

– Наприклад? – запитала Мей, навіть не піднімаючи голови.

– “Книжки теж мають почуття”.

– Ні.

– “Чашки люблять блюдця”.

– Ні.

– “Поставте чашку на книжку, і Тео мовчки вас зненавидить”.

– Це вже не м’якше, – сказала Лів із порога.

Троє людей і один пес одночасно повернули голови.

Гетсбі забув про охорону печива, службовий обов’язок і власну гідність. За секунду він уже мчав до неї між стільцями, змахуючи хвостом повітря, рекламні листівки й залишки організаційного порядку.

– Я без хабарів, – попередила Лів.

Гетсбі зупинився так різко, що його лапи ковзнули по підлозі.

Потім ображено сів.

– Це не завжди працюватиме, – сказав Тео.

Він стояв біля полиці з додатковими примірниками книжки для обговорення, у темному светрі з засуканими рукавами й із таким виразом, ніби взагалі не чекав її появи.

Лів майже повірила б.

Майже.

– Я готова будувати наші стосунки на чесності, – сказала вона Гетсбі.

Пес важко зітхнув, явно розцінюючи чесність як слабкий фундамент.

Тео підійшов до каси й дістав із кишені сорочки зелену ручку.

– Ти залишила її в п’ятницю.

Лів узяла ручку, і пальці на мить торкнулися його пальців.

На мить.

Абсолютно незначну.

Саме тому її мозок, очевидно, вирішив записати її в архів із позначкою “потенційно небезпечно”.

– Я вже встигла звинуватити пральну машину, – сказала вона.

– Вона зайнята.

– Переконливе?

– Вона була зайнята тим, що їсть шкарпетки.

– Тоді виправдана.

Його погляд ковзнув до дверей за її спиною.

Ніби він просто перевірив, чи не зайшов хтось іще.

Ніби це була робоча звичка власника книгарні.

Ніби Лів не помітила.

Вона відразу вирішила, що не помітила.

– Мій...

Слово зупинилося посеред горла й почало поводитися як незнайома риба на кухонному столі.

Мій хто?