Розділ 17. Не побачення

Лів прийшла за дев’ять хвилин до закриття, промокла до колін і принесла Гетсбі печиво.

Для Тео це мало бути звичайним виконанням обіцянки.

Чомусь не було.

Дзвіночок над дверима The Last Chapter задзеленчав, і разом із Лів до книгарні ввірвався запах мокрого асфальту, холодного жовтневого повітря й тієї особливої лондонської зливи, яка не падала з неба, а ніби атакувала місто з усіх боків.

Лів стояла на килимку біля входу й намагалася закрити парасолю, втримати паперовий пакет, не впустити сумку й не дозволити Гетсбі засунути морду всередину її пальта.

Це був цирковий номер без музики й страховки.

– Навіть не думай, – сказала вона собаці.

Гетсбі подумав.

І негайно поліз ближче.

– Я принесла тобі печиво, але якщо ти зараз звалиш мене на підлогу, воно перейде котам.

Гетсбі завмер.

Потім сів.

Із такою бездоганною поставою, ніби щойно вступив до школи гарних манер і планував очолити випуск.

Тео спостерігав за цим із-за прилавка й дуже старався не усміхатися.

Не тому, що ситуація була смішною.

Хоча була.

А тому, що Лів стояла посеред книгарні з мокрим волоссям біля скронь, краплями на плечах пальта, розчервонілими щоками й паперовим пакетом, який тримала так, ніби в ньому були не собачі ласощі, а єдине пояснення, чому вона прийшла не просто так.

І щось у цій картині зробило звичайний вечір п’ятниці небезпечно схожим на щось, чого Тео не планував.

– Ти запізнюєшся, – сказав він.

Лів підняла голову.

– На що саме?

Хороше запитання.

Вони не домовлялися про конкретний час. У середу вона допомогла підправити афішу вечора читань, Мей надіслала їй фінальний макет наступного дня, а Лів написала, що може заскочити після роботи, якщо встигне.

Тео не чекав її о шостій.

Не дивився на двері щоразу, коли над ними дзенькав дзвіночок.

І точно не помітив, що вона прийшла на сорок хвилин пізніше, ніж зазвичай закінчувала роботу.

– На порятунок англійської мови, – відповів він.

– Вона протрималася кілька століть. Могла почекати ще сорок хвилин.

Лів нарешті закрила парасолю й поставила її біля дверей. За вікном дощ посилювався. Він бив у скло косими лініями, заливав тротуари й перетворював світло ліхтарів на розмиті золоті плями.

П’ять хвилин тому це була звичайна мряка.

Тепер місто виглядало так, ніби вирішило стерти себе й почати з мокрішої версії.

– Ти вся промокла, – сказав Тео.

– Дякую за детальний погодний звіт.

– Це не звіт. Це спроба зрозуміти масштаб зливи.

– Катастрофа виглядає гірше без кави.

– Кава після шостої - сміливий вибір.

– Я редакторка. У нас кофеїн у крові давно орендує кімнату.

Тео вже діставав чашку.

– Флет-вайт?

Лів стягнула шарф і подивилася на нього так, ніби ця відповідь мала бути менш очевидною.

– Ти стаєш передбачуваним.

– Це погано?

– Для власника книгарні? Ні. Для людини, яка дуже впевнено робить каву без запиту? Підозріло.

– Ти можеш сказати “ні”.

– Можу.

– Кажеш?

Вона зняла пальто, повісила його на гачок біля дверей і глянула на Гетсбі, який досі сидів у зразковій позі й дивився на пакет так, ніби від його витримки залежала доля цивілізації.

– Ні.

Тео поставив чашку під кавомашину.

– Добре.

Одне слово.

Звичайне.

І все одно Лів на секунду відвела погляд першою.

Мей сиділа біля вікна з розкладеними аркушами афіші, ручкою за вухом і виразом людини, яка вже третю годину бореться з формулюванням “камерна атмосфера” і програє.

Макс стояв біля центрального столу й намагався сховати димову машину під старою скатертиною.

Погано намагався.

– Я все бачу, – сказала Мей, навіть не повертаючи голови.

– Це не те, чим здається, – відповів Макс.

– Вона буквально підписана “димова машина”.

– Це провокаційний маркетинг виробника.

Лів зняла сумку з плеча.

– У вас буде димова машина?

– Ні, – одночасно сказали Тео й Мей.

– Можливо, – сказав Макс.