Розділ 15. Не його справа

У понеділок о сьомій сорок дві Тео дізнався, що хороші чоловіки теж можуть дратувати.

Не всі.

Лише один.

Той, про якого він не знав нічого, крім того, що він був уважним, смішним і, судячи з усього, не зробив нічого поганого.

Цілком достатньо, щоб сформувати стійку неприязнь.

Телефон лежав на прилавку поруч із першою кавою. Книгарня ще не відкрилася. За вікнами жовтневий ранок вагався між дощем і погрозою: калюжі блищали, листя липло до каменю, перехожі рухалися так, ніби понеділок застав їх зненацька, хоча робив це щотижня.

На екрані був новий допис

@marginnotes: Причина №6, чому я більше не ходжу на побачення:

Іноді людина хороша. Уважна. Смішна. Робить усе правильно. І все одно не ваша. Найважче сказати “ні”, коли немає провини, якою можна його виправдати. Але відсутність бажання не потребує доказів.

Тео прочитав допис удруге.

Потім утретє, бо деякі думки потребували перевірки.

Не тому, що він шукав подробиці.

Подробиць не було.

Саме це й дратувало.

Хороший чоловік міг бути ким завгодно. Лікарем. Учителем. Архітектором. Людиною, яка складала светри замість того, щоб залишати їх на спинці стільця й називати це системою.

Можливо, він мав гарне волосся.

Тео вирішив, що це малоймовірно.

Гетсбі, який лежав біля каси, підняв голову й подивився на нього з виразом істоти, яка чудово знала: людина поруч знову думає щось нерозумне.

– Не починай, – сказав Тео.

Пес моргнув.

Тео опустив телефон екраном донизу.

За три секунди перевернув назад.

Під дописом уже з’являлися коментарі. Хтось писав, що хорошим людям треба давати шанс. Хтось запевняв, що іскра переоцінена й доросле кохання починається спокійно. Хтось, із сумнівною впевненістю, пропонував себе на роль Причини №7.

Тео не відкрив жодного профілю.

Майже.

Чоловіка з трьома фотографіями з гітарою він перевірив лише тому, що мав переконатися: це справді три різні гітари.

Виявилося, одна.

Людство розчаровувало стабільно.

Нейтан Коул репостнув допис через одинадцять хвилин.

@NathanColeOfficial: Причина №6, здається, найболючіша саме тому, що тут немає лиходія. Просто немає “так”.

Тео поклав телефон на прилавок.

Не його справа.

Абсолютно не його справа. Саме тому думка трималася так уперто.

Жінка з інтернету, з якою він іноді сперечався, сходила на побачення з хорошим чоловіком і не захотіла другого. Це було нормальне людське життя. Люди ходили на побачення. Люди відмовляли. Люди писали про це в інтернеті, якщо мали більше сміливості й гіршу інстинктивну самозбереженість, ніж він.

До нього це не мало жодного стосунку.

Він узяв чашку кави.

Кава була гіркою, гарячою й мала значно менше думок про чужі побачення, ніж він.

Це робило її кращим співрозмовником.

Дзвінок над дверима дзенькнув, хоча книгарня ще не була відчинена.

Макс Гарпер увійшов із рулоном паперу під пахвою, пакетом із булочками в руці й виглядом людини, яка вже встигла зробити щось організаційно сумнівне до восьмої ранку.

– Я приніс план, – оголосив він.

– Ні.

– Ти навіть не знаєш, який.

– Саме тому ні.

Макс розгорнув папір на центральному столі, не звертаючи уваги на те, що Тео не дав дозволу ні на план, ні на ранковий ентузіазм. На аркуші була намальована книгарня. Принаймні Тео припустив, що це книгарня, бо там були прямокутники, стрілки й кілька драматичних хрестиків.

– Це що? – запитав він.

– Розсадка для вечора осінніх читань.

– Це не розсадка. Це карта облоги.

– Усі великі культурні події починалися з облоги.

– Ні, Максе.

– Уже так.

Гетсбі підвівся, підійшов до столу й сів просто на папір.

Тео вказав на собаку.

– Бачиш? Він проти.

Макс нахилив голову.

– Ні, він погоджує сцену.

– Він сидить на пожежному виході.

– Творчий процес завжди має складні місця.

Мей увійшла за хвилину після Макса, з мокрою парасолею, кавою на винос і виразом жінки, яка вже шкодувала, що не обрала професію, де головним колегою не є чоловік із рулоном паперу й собака, який вважає себе нерухомістю.