Розділ 12. Десять побачень

У п’ятницю о третій п’ятдесят сім Лів натиснула “Надіслати” й одразу захотіла вирвати інтернет-кабель із коренем.

Був офісний Wi-Fi, хмарне сховище й документ із назвою “36 причин. Концепція”, який щойно полетів Амелії.

Чотири сторінки. Тисяча сімсот дев’яносто два слова. Сімнадцять сумнівів, акуратно захованих між абзацами.

І одне речення, яке Лів перечитувала стільки разів, що воно вже почало дивитися на неї з втомою:

Це історія жінки, яка п’ять років чекала, поки хтось інший вирішить, яким буде її майбутнє. А потім вирішила навчитися обирати сама.

Воно звучало добре.

Саме це її й нервувало.

Погані речення можна було виправити. Слабкі речення можна було переписати. Незграбні речення можна було винести в окремий документ із назвою “можливо використати пізніше”, що на практиці означало “ніколи більше не відкривати, але не мати сили видалити”.

А це речення було правильним.

І тому поводилося значно небезпечніше.

Лів дивилася на напис “Надіслано” так, ніби пошта могла передумати й повернути документ назад, перепросивши за вторгнення в її життя. Пошта не вибачалася. Пошта взагалі була байдужою системою з прекрасною пам’яттю.

Навпроти Амелія сиділа за своїм столом і редагувала рукопис із таким виглядом, ніби не отримала щойно чотири сторінки чужого серця у форматі Google Docs.

Вона вміла виглядати спокійно саме тоді, коли Лів хотіла, щоб хтось поруч театрально закричав і визнав масштаб події.

– Ти відкрила? – не витримала Лів.

Амелія не підняла голови.

– Так.

– І?

– Я на другому абзаці.

– Чому так повільно?

– Бо читаю.

– Непрофесійно.

Амелія нарешті подивилася на неї.

– Ти хочеш швидко чи уважно?

Це було підло: правильна відповідь існувала, але Лів не була готова з нею жити.

– Я хочу, щоб ти вже знала, що сказати, але ще не казала, бо поважаєш мою нервову систему.

– У мене є новина про твою нервову систему.

– Не кажи.

– Вона перебуває в редакторському процесі.

Лів опустила голову на стіл.

Стіл був прохолодний, твердий і не пропонував книжкових концепцій. За це Лів його поважала.

Через двадцять хвилин Амелія написала їй у чат, хоча сиділа навпроти.

Амелія: Тут є книжка.

Лів повільно підняла голову.

Лів: Ти не могла сказати це голосом?

Амелія: Ні. Ти б одразу почала сперечатися.

Лів подивилася на Амелію поверх монітора.

– Я не сперечаюся.

– Ти вже сперечаєшся з моїм припущенням, що ти сперечатимешся.

Це було настільки несправедливо точно, що Лів відкрила документ, аби не дивитися на неї.

На першій сторінці стояла назва:

36 причин, чому я більше не ходжу на побачення

Нижче:

Особиста книжка про стосунки, очікування й звичку дозволяти іншим обирати за тебе.

Лів кілька разів намагалася замінити “за тебе” на щось менш оголене.

Усі м’якші варіанти звучали так, ніби книжку писав відділ кадрів.

Тому вона повернула правду.

На другій сторінці були теми: відкладене життя, страх помилитися, різниця між турботою й контролем, звичка залишатися через уже витрачений час, любов до людини й любов до майбутнього, яке з нею пов’язуєш.

На третій Лів пояснювала структуру.

Тридцять шість коротких причин, з’єднаних однією історією. Частина з минулих стосунків. Частина з теперішнього. Частина з моментів, які взагалі не виглядали як побачення, але все одно навчили її, як легко зникати з власного життя маленькими ввічливими кроками.

На четвертій сторінці був слабкий пункт.

Лів знала це ще до того, як Амелія написала.

Теперішня лінія: героїня вчиться обирати себе в реальному житті.

Це було правдиво.

І безхребетно.

Наче книжка підвелася, сказала: “Я десь туди”, і сіла назад.

За кілька хвилин прийшов новий коментар від Амелії прямо в документі.

Тут потрібна дія. Не просто внутрішній процес. Що вона робить зараз, щоб навчитися обирати?

Лів перечитала запитання.

Потім ще раз.

Потім закрила ноутбук.

Амелія підняла брову.

– Це не відповідь.