Розділ 11. Пропозиція

У понеділок о десятій дванадцять Амелія надіслала Лів запрошення на зустріч.

Тема: П’ятнадцять хвилин.

Місце: мала переговорна на третьому поверсі.

Жодного пояснення.

Лів перечитала запрошення двічі, хоча від цього воно не стало менш схожим на початок звільнення.

Малі переговорні існували саме для поганих новин. У великих проводили презентації, святкували успішні релізи й переконували авторів, що перенесення книжки на пів року насправді є стратегічною можливістю. У малих повідомляли про скорочення, проблеми з бюджетом і рукописи, які “потребують нового бачення”, тобто іншої людини.

Лів підняла голову над монітором.

Амелія сиділа навпроти й спокійно редагувала роман, у якому головний герой уже третю сторінку стояв під дощем без жодної сюжетної необхідності.

– Це звільнення?

– Так, – сказала Амелія, не піднімаючи очей.

– Добре.

– Рада, що ти сприйняла це зріло.

– Я заберу степлер.

Амелія нарешті подивилася на неї.

– Це дуже конкретна реакція на втрату роботи.

– Він добре скріплює. Я емоційно прив’язалася.

– Ти не звільнена.

Лів повільно видихнула.

– Тоді степлер лишається заручником.

Амелія повернулася до рукопису з таким виглядом, ніби саме це й очікувала почути.

Запрошення тим часом продовжувало лежати в календарі, маленьке й невинне, як пастка з хорошою пунктуацією.

За вікнами офісу Лондон виглядав так, ніби жовтень нарешті перестав удавати лагідність. Небо стало нижчим, на підвіконні збиралися дрібні краплі, а люди внизу вже несли парасолі не про всяк випадок, а з досвідом.

До зустрічі залишалося сорок вісім хвилин.

Лів намагалася працювати.

Прочитала два листи.

Виправила “крижаний вогонь” на просто “вогонь”, бо навіть метафори мали знати межі.

Відповіла авторці, яка питала, чи можна залишити флешбек на сорок сторінок, якщо він “дуже атмосферний”. Лів написала м’яке “поговорімо про функцію сцени”, що у видавничій мові означало “ні, але з хорошим освітленням”.

Потім відкрила Threads.

Це було помилкою.

Не катастрофічною. Просто тією побутовою помилкою, після якої п’ятнадцять хвилин життя зникають у чорній дірі чужих думок.

Під Причиною №3 досі сперечалися. Хтось писав, що рішучість це сексуально. Хтось відповідав, що сексуально, поки вас не записали в чийсь календар без вашого відома. Нейтан знову лайкнув кілька відповідей, від чого коментарі ожили з новою силою.

Під її останнім постом уже кілька людей питали, коли буде наступна причина.

Наступна.

Наче це був графік виходу епізодів, а не її особисте життя, яке випадково отримало нумерацію. @dogearedpages не писав нічого нового.

Лів не перевіряла це спеціально.

Просто помітила.

Тричі.

Вона відкрила свій документ “36 причин. Чернетки”.

Там досі були рядки, які вона занотувала після розмови з Амелією:

Не всі причини починаються з побачень. Деякі почалися задовго до першого “так”.

Нижче:

Коли компроміс завжди чомусь має вашу адресу.

Коли “не зараз” живе з вами довше, ніж чесність мала б.

Коли ви вчитеся хотіти тихіше.

Коли чужа рішучість звучить переконливо лише тому, що ви не чуєте власного “ні”.

Лів довго дивилася на перший рядок про компроміс.

Компроміс завжди звучав так доросло.

Красиво навіть.

Наче двоє людей сідають за стіл, кладуть між собою свої бажання й чесно шукають середину.

У її житті середина чомусь майже завжди виявлялася ближче до Деніела.

Не сьогодні, бо він втомився.

Не зараз, бо у нього складний період.

Не цю квартиру, бо вона занадто далеко від його офісу.

Не цю розмову, бо вона знову все ускладнює.

Не Генрі, бо звучить як бухгалтер.

Лів заплющила очі.

Вона не знала, чи це вже Причина.

Чи просто старий синяк, на який хтось натиснув пальцем.

О десятій п’ятдесят дев’ять вона стояла перед матовими скляними дверима й читала назву кімнати.

Остін.

У видавництві всі переговорні називали на честь письменників. Найбільша була Шекспір, де проводили презентації й колективно вдавали оптимізм. Найменша була По, де через відсутність вікон люди швидко втрачали надію. Остін мала круглий стіл, чотири стільці й постер із цитатою про те, як марно люди відмовляються від задоволення, хоча десь у будівлі юристи напевно вже сперечалися, чи можна її використовувати.