У п’ятницю зранку Лів прокинулася знаменитою в масштабах дуже конкретного куточка інтернету.
Це був найгірший вид знаменитості: недостатній, щоб отримувати безкоштовну каву, але достатній, щоб незнайомі люди пояснювали їй її ж особисте життя в коментарях.
Під Причиною №3 уже було кілька сотень відповідей. Хтось писав, що впізнав колишнього. Хтось впізнав себе. Хтось, дуже впевнено й без запиту, повідомив, що “жінкам теж треба іноді дозволяти чоловікам вести”, ніби Лів щойно оголосила війну всім дверям, які їй коли-небудь притримували.
Вона лежала в ліжку, тримала телефон над обличчям і намагалася не читати все.
Це вийшло приблизно так само добре, як не дивитися на аварію, повз яку їдеш в автобусі.
Нейтан Коул зробив репост о сьомій дванадцять.
@NathanColeOfficial: Три причини. Три різні способи дозволити іншій людині керувати вашим життям. Схоже, це вже не просто історії про погані побачення.
Лів перечитала це двічі.
Потім сіла.
Потім лягла назад, бо сидіти зі славою було некомфортно.
Вона не була впевнена, що їй подобається слово “керувати”. Воно звучало надто гучно. Наче вона п’ять років сиділа в багажнику власного життя, поки Деніел крутив кермо й питав, чи їй там зручно.
Але, якщо чесно, іноді саме так і було.
Телефон завібрував.
Софі: Я бачила репост Нейтана. Ти жива?
Чарлі: Якщо ні, я заберу твої книжки й той синій светр.
Лів: Я жива. Светр не чіпати.
Чарлі: Тоді вітаю. Ти тепер людина, яку незнайомці будуть просити “написати про їхнього колишнього теж”.
Лів: Уже просять. Один коментар починався словами “у мене був такий самий, тільки гірше і з папугою”.
Софі: Папуга важливий?
Лів: Боюся дізнаватися.
Вона відклала телефон, підвелася й намацала ногами капці. Один був під ліжком. Другий чомусь біля дверей у ванну. У квартирі не було ні собаки, ні дитини, ні будь-якої живої істоти, яку можна було б звинуватити в переміщенні капців.
Це означало, що винна вона.
Неприємний висновок для п’ятниці.
На кухні Лів зробила каву, відкрила холодильник і подивилася на лимон.
Лимон подивився у відповідь.
Він усе ще був там: самотній, жовтий і вже майже філософський.
– Не починай, – сказала Лів.
Лимон мовчав із гідністю людини, яка знала: її час ще прийде.
На роботі Амелія чекала біля столу Лів із двома чашками кави й виразом обличчя, який міг означати підтримку або редакційну засідку.
– Перш ніж ти скажеш, що все це випадково, – почала Амелія, – ні.
Лів поставила сумку на стілець.
– Добрий ранок і тобі.
– Нейтан не репостить випадкові тексти вдруге, якщо не бачить у них форму.
– У мене немає форми.
Амелія простягнула їй каву.
– У тебе вже три причини, аудиторія й люди в коментарях, які сваряться так, ніби ти відкрила двері в їхню сімейну терапію.
– Це звучить як проблема, а не досягнення.
– У видавництві різниця часто залежить від обкладинки.
Лів сіла.
На екрані комп’ютера чекали листи, рукопис із фінальною правкою й один календарний інвайт, який Амелія назвала “коротка розмова”. У видавничому світі “коротка розмова” могла означати все: від “потрібна одна кома” до “автор вирішив змінити жанр на космічний трилер у третьому акті”.
– Це не книжка про чоловіків, які все псують, – сказала Лів.
Амелія не усміхнулася.
– Добре.
– Я серйозно. Я не хочу писати список виродків.
– І не треба.
– Я взагалі не казала, що пишу щось.
– Ти зараз дуже голосно не кажеш.
Лів відкрила кришку кави, хоча та й так була закрита. Просто потрібна була дія руками.
Амелія не стала тиснути. Вона тільки кивнула на екран.
– Сьогодні не вирішуй, що це таке. Просто подивися, чого люди в цих коментарях насправді просять.
– Вони просять Причину №4.
– Деякі так. А деякі просять дозволу назвати власне “ні”.
Це було неприємно красиво для п’ятниці зранку.
– Я ненавиджу, коли ти говориш як редакторка, – сказала Лів.
– Я теж. Але мені за це платять.
До обіду Лів майже вдалося працювати.
Вона внесла правки в рукопис, де авторка вперто називала очі героя “темними, як секрет”, хоча секрети, на думку Лів, не мали стабільної кольорової палітри. Відповіла на лист маркетингу. Двічі відкрила Threads і двічі закрила, не прочитавши коментарі.