Розділ 9. Нульове побачення

До вечора четверга Лів встигла тричі вирішити, що не піде на побачення.

Уперше в середу, коли побачила прогноз із дощем і сприйняла його як особисте попередження від Всесвіту.

Удруге в четвер зранку, коли Софі надіслала повідомлення:

Софі: Тільки не вдягай чорне. Ти завжди вдягаєш чорне, коли хочеш, щоб тебе не помічали.

Утретє о п’ятій сорок дві, коли Амелія поставила на її стіл маленький флакон парфумів і сказала:

– Це не втручання. Це ресурс.

Лів подивилася на неї поверх монітора.

– Ти принесла на роботу парфуми для мого побачення.

– Я принесла парфуми для себе. Те, що вони тобі личать, звичайний збіг.

– Ти користуєшся іншими.

– Не руйнуй красиву версію подій.

За вікнами вже починало сутеніти. Вересневий день ще тримався за останнє світло, але офісні вікна відбивали лише лампи, екрани й людей, які надто довго дивилися в тексти.

На спинці стільця біля столу Лів висіла сукня, яку вона принесла вранці.

Темно-синя.

Не чорна.

Її вибрала не Софі, не Чарлі й навіть не продавчиня, яка запевняла, що цей фасон “робить талію”. Лів купила сукню пів року тому, бо колір нагадував нічне небо перед дощем і їй подобалося, як тканина рухалася під час ходьби.

Відтоді сукня так і залишалася в шафі.

Сьогодні Лів вирішила, що більше не чекатиме на подію, достатньо важливу для речі, яку вже обрала сама.

Це було лише побачення.

Саме тому долоні в неї трохи пітніли.

Пізніше Чарлі назве Елліота демоверсією. Побаченням із водяним знаком. Нульовим побаченням, яке не рахуватиметься ні в яку майбутню десятку. Тестовим запуском системи, яка ще не знала, що колись отримає правила, таблицю й підозріло багато колонок.

Але того вечора Лів не думала про експерименти.

Не було жодних десяти побачень.

Жодної структури.

Жодної великої ідеї.

Лише четвер, дев’ятнадцята нуль-нуль і одна спроба сісти за стіл із новою людиною, не зникнувши.

– Ти можеш не йти, – сказала Амелія.

Лів підняла голову.

У голосі подруги не було ані підколу, ані редакторської цікавості. Лише спокійне нагадування: двері існують в обидва боки.

– Знаю.

– І можеш піти будь-якої миті.

– Знаю.

– І не зобов’язана писати про це.

Лів усміхнулася.

– Оце вже прозвучало неправдоподібно.

Амелія пирхнула й повернулася до рукопису.

Через сорок хвилин Лів стояла перед дзеркалом у вбиральні видавництва й намагалася зрозуміти, чи виглядає як жінка, яка добровільно йде на побачення, чи як людина, яку ведуть на не надто небезпечну перевірку на хоробрість.

Сукня сиділа добре.

Волосся теж вирішило співпрацювати. Не обов’язково добрий знак. Просто знак.

Телефон світився повідомленнями.

Софі: Ти вже вийшла?

Чарлі: ФОТО.

Софі: Не вимагай фото.

Чарлі: Я ПРОШУ.

Лів зробила знімок свого черевика й відправила в чат.

Чарлі: Це погроза?

Лів: Підтвердження життя.

Софі: Гарно проведи час. І пам’ятай, ти нічого нікому не винна.

Лів затримала погляд на останньому повідомленні.

Потім прибрала телефон у сумку й вийшла.

Винний бар був за десять хвилин пішки від офісу. Невеликий, теплий, із приглушеним світлом і полицями пляшок уздовж цегляної стіни. Саме такий заклад, де кожен келих мав географію, біографію й, найімовірніше, складні стосунки з батьком.

Елліот уже чекав біля столика.

Він підвівся, коли Лів підійшла, і виявився майже таким, як на фотографіях. Високий, охайний, у темно-сірому піджаку й сорочці без краватки. Волосся лежало з тією невимушеністю, на яку, ймовірно, пішло хвилин двадцять.

– Олівія?

– Лів.

– Точно. Привіт.

Він легко торкнувся її ліктя замість обіймів, і Лів одразу оцінила це як плюс.

Перші десять хвилин пройшли настільки добре, що вона почала підозрювати пастку.

Елліот був чемним. Поклав телефон екраном донизу. Не розповів жодної історії про криптовалюту. Запитав, чи їй зручно біля вікна.

Потім підійшов офіціант.

– Я візьму пляшку барбери, – сказав Елліот. – Нам обом.