Розділ 8. Цілковито байдуже

У вівторок Тео сказав собі, що не чекає на Лів.

Це було не очікування. Це була професійна готовність власника книгарні до приходу клієнтки, яка замовила книжку. Абсолютно стандартна робоча поведінка. Майже переконлива.

Той факт, що він перевірив доставку “Географії майже” тричі до одинадцятої ранку, нічого не доводив.

Той факт, що Гетсбі вже двічі підходив до дверей, сідав перед ними й дивився на вулицю так, ніби чекав монаршу процесію, теж нічого не доводив. Гетсбі взагалі вважав будь-яку людину з їжею потенційною долею.

А Лів, якщо вірити її повідомленню, могла прийти з печивом.

Це була важлива логістична деталь. Не емоційна.

І те, що @marginnotes з учора не постила нічого нового, а він усе одно перевірив стрічку за кавою, теж нічого не доводило. Людина могла просто цікавитися розвитком публічної дискусії. Це не було очікуванням. Це була інформаційна гігієна.

– Ти поводишся дивно, – сказала Мей, не відриваючись від коробки з новинками.

Тео підняв погляд від ноутбука.

– Я відкриваю накладну.

– Ти відкрив її вже п’ятнадцять хвилин тому.

– Це складна накладна.

– Там дванадцять книжок.

– У кожної своя історія.

Мей нарешті подивилася на нього. На прилавку перед ним лежала та сама “Географія майже”, темно-синя, потерта, зі срібною лінією на обкладинці. Поруч він поклав зелену закладку The Last Chapter. Потім прибрав. Потім поклав іншу. Потім вирішив, що перша була краща.

Мей усе це бачила. На жаль, Мей бачила забагато.

– Це через клієнтку з Гетсбі?

– У нас багато клієнток.

– Але не на всіх наш собака намагався оформити спільну опіку.

Гетсбі, почувши своє ім’я, підняв голову з-під стола з виразом створіння, яке не розуміє, чому людство так повільно узаконює очевидне.

– Він дружелюбний, – сказав Тео.

– Він ліг на її ногу.

– Це форма дружелюбності.

– Він вкрав її рукавичку.

– Це теж форма дружелюбності. Складніша.

Мей закрила коробку з новинками й поставила її на підлогу. Гетсбі одразу підповз ближче перевірити, чи всередині немає нічого їстівного або потенційно його.

– Ти пам’ятаєш її ім’я?

– Вона замовила книжку. Мені потрібно пам’ятати ім’я для замовлення.

– Олівія Паркер.

– Лів, – сказав Тео автоматично.

Мей усміхнулася так повільно, що це мало б заборонятися законом.

– Звичайно.

– Вона сама сказала, що Олівією стає лише для документів або коли зробила щось погане.

– І ти запам’ятав.

– У мене хороша пам’ять.

– Особливо вибіркова.

Тео хотів відповісти, але дзенькнув дзвіночок над дверима, і Гетсбі підскочив так різко, ніби почув національний гімн печива.

До книгарні увійшла не Лів.

Це був літній чоловік у сірому пальті, який шукав “ту книжку, де всі весь час ходять і страждають, але красиво”. На це могло претендувати щонайменше сорок відсотків класики, тож Тео провів наступні десять хвилин у детективній роботі високого рівня.

Книжкою виявилася “Місіс Делловей”.

Гетсбі був розчарований.

Тео теж. Але з інших, абсолютно професійних причин.

Близько першої книгарня наповнилася обіднім шумом. Студенти шукали дешеві видання, дві туристки фотографували стіл із рекомендаціями, а постійна клієнтка Мей довго пояснювала, що хоче роман “не сумний, але щоб після нього трохи поплакати”. Мей прийняла це як нормальне завдання, тому що в книгарнях люди регулярно просили взаємовиключні речі й були щиро здивовані, коли їх розуміли.

Тео саме розкладав на стіл нові ромкоми, коли Гетсбі знову завмер.

Цього разу не просто підняв голову.

Не просто сів.

Він випростався всім своїм величезним тілом, наче стародавній мисливський інстинкт нарешті отримав конкретну адресу.

Дзвіночок над дверима дзенькнув.

Лів зайшла з паперовим пакетом у руці, волоссям, яке трохи вибилося з-під шарфа, і виразом людини, яка щойно провела складні переговори з вітром і програла тільки частково.

Гетсбі видав звук, дуже схожий на радість, яку намагалися запакувати в собаче тіло й не розрахували об’єм.

– Ні, – сказав Тео.

Гетсбі уже біг.

Лів встигла підняти пакет вище.

– Я принесла печиво, але, здається, тепер розумію, що це була помилка.

Гетсбі гальмував погано. Дуже погано. Він зупинився перед нею, хвіст працював на швидкості, небезпечній для предметів інтер’єру, і вдарив по стійці з листівками.

Листівки посипалися на підлогу.

Лів спробувала втримати пакет, відступити від Гетсбі й підняти одну листівку одночасно. Це був амбітний план. Надто амбітний. Пакет зачепився за ґудзик її пальта, смикнувся, і кілька печивин викотилися прямо на підлогу.

Світ, у розумінні Гетсбі, став кращим.

– Гетсбі, стоп, – сказав Тео.

Гетсбі стоп не знав.

Точніше, знав. Просто вважав, що в умовах печивної надзвичайної ситуації команда втрачала будь-який сенс.

Лів нахилилася за пакетом, Гетсбі нахилився за печивом, Тео кинувся до них, а Мей, замість негайно допомогти, спершу сказала:

– Це найкраща обідня вистава за місяць.

– Мей, – кинув Тео.

– Уже йду.

Врешті печиво врятували частково. Листівки зібрали майже всі. Гетсбі встиг з’їсти рівно стільки, щоб виглядати невинним і винним одночасно.

Лів стояла посеред книгарні з пакетом у руках, трохи розчервоніла, із листівкою, яка прилипла до рукава.

На листівці було написано:

П’ятничний вечір поезії. Приходьте за емоціями, залишайтеся через дощ.

Тео обережно зняв її з рукава.

– Це наша найагресивніша рекламна кампанія.

– Вона напала з флангу.

– У нас проблеми з дисципліною серед друкованої продукції.

Лів подивилася на Гетсбі, який сидів біля її ніг і дихав так, ніби щойно особисто виграв війну.

– Я принесла печиво для собаки. Не для підлоги.