Розділ 7. Одне побачення

У понеділок о сьомій вечора Лів стояла перед дверима Софі з пляшкою вина в одній руці, пакетом круасанів у другій і дуже слабкою надією, що вечір мине без слів “тобі треба рухатися далі”.

Софі відкрила двері, подивилася на вино, на круасани, потім на Лів.

– Тобі треба трохи вийти з режиму виживання.

Лів повільно заплющила очі.

– Я пройшла три поверхи заради цього?

– У будинку є ліфт.

– Я хотіла драматизму.

– Тоді заходь. Чарлі вже тут і драматизує професійно.

Із кухні долинув голос:

– Я не драматизую. Я створюю емоційний контекст із випередженням.

Лів зайшла, скинула туфлі біля дверей і одразу наступила на маленьку пластикову машинку племінника Софі, яка, очевидно, чекала саме на її праву стопу.

– Я в домі десять секунд, – сказала Лів, тримаючись за стіну. – Десять.

– Вітаю, – озвалася Чарлі з кухні. – Ти вже перевершила себе.

Квартира Софі пахла томатним соусом, свіжим хлібом і тим типом стабільності, який Лів одночасно любила й намагалася не розглядати надто довго. На дивані лежав плед, на підвіконні стояли горщики з базиліком, а на холодильнику висіли магніти з поїздок, фотографія Софі з чоловіком і список покупок, написаний двома різними почерками.

Два почерки на одному аркуші.

Лів відвернулася перш ніж встигла відчути щось гостріше за заздрість.

– Я принесла вино, – сказала вона.

Чарлі з’явилася в дверях кухні в червоному светрі, з келихом у руці й виглядом жінки, яка чекала слушного моменту, щоб втрутитися в чуже життя.

– Вино приймаємо. Круасани теж. Твою відмову говорити про інтернет, чоловіків і того книжкового психа з аватаркою кави не приймаємо.

– Він не псих.

Софі й Чарлі одночасно подивилися на неї.

Лів поставила пляшку на стіл.

– Я мала на увазі, що ми не знаємо, чи він псих. Це важлива різниця.

– Звісно, – сказала Софі.

– Дуже нейтральна позиція, – додала Чарлі. – Майже академічна.

Лів зняла пальто й повісила його на спинку стільця. На темній тканині досі залишалося кілька світлих волосин Гетсбі.

Чарлі помітила їх одразу.

– Це собача шерсть?

– Можливо.

– Вона сказала “можливо”, – урочисто повідомила Чарлі Софі. – Дзвонимо в екстрені служби.

– Це з книгарні, – сказала Лів. – Там був собака.

– І власник, – тихо додала Софі, ставлячи тарілки на стіл.

– Там була книгарня.

– З власником.

– Багато книгарень мають власників.

– Багато власників не пишуть тобі від імені собаки, – сказала Чарлі.

Лів завмерла.

– Амелія тобі сказала?

– Ти сама написала в чат: “Гетсбі питає про печиво”. А потім п’ять хвилин нічого. Для людей із книжковою залежністю це вже трилер.

– Господи.

– Не клич Його, – сказала Чарлі. – Він бачив твою історію пошуку.

Софі поставила на стіл велику миску пасти. Її чоловік визирнув із коридору, привітався, поцупив шматок хліба й зник назад у кімнаті з виглядом людини, яка давно навчилася не заважати жіночим розмовам, але все ще хотіла вечерю.

Лів подивилася йому вслід.

Це було так просто. Так буденно. Так не схоже на велику сцену, що саме тому зачепило.

Софі помітила. Звісно.

Вона нічого не сказала. Просто поклала Лів більше пасти.

Іноді дружба виглядала саме так: не ставити питання, але додати пармезану.

Перші десять хвилин вони справді говорили не про Деніела, не про Threads і не про чоловіків. Чарлі розповідала, як на роботі випадково надіслала клієнту чернетку листа зі словами “тут ми робимо вигляд, що нас цікавить їхня думка”. Софі намагалася не сміятися, бо це було непрофесійно, але здалася на середині речення. Лів упустила виделку, нахилилася її підняти й майже вдарилася лобом об край столу.

– Ти сьогодні особливо граційна, – зауважила Чарлі.

– Це мій бренд.

– Твій бренд потребує шолома.

Лів засміялася.

І саме в цю мить вечір став небезпечним.

Бо коли ти смієшся, люди, які тебе люблять, починають думати, що тепер можна сказати правду.

Софі обережно поставила келих на стіл.

– Я не хочу, щоб ти почувалася, ніби ми тебе штовхаємо.

– Прекрасний початок речення, після якого мене точно штовхнуть.

– Ми хвилюємося.

– Гірше.