Розділ 6. Амелія

Амелія помітила собачу шерсть на пальті Лів раніше, ніж сказала їй “доброго ранку”.

Це багато говорило про їхню дружбу. І ще більше — про кількість шерсті.

Лів тільки встигла поставити каву на стіл, коли погляд Амелії ковзнув по світлих волосинках на темній тканині, перемістився на яскраво-жовту книжку в її руках і нарешті зупинився на обличчі.

– Ти завела собаку?

– Доброго ранку.

– Це не відповідь.

Понеділок лише починався, а Амелія вже виглядала так, ніби була готова поставити під сумнів не тільки рішення Лів, а й загальний напрям її життя.

Її коротке темне волосся лежало бездоганно. Перед нею стояла чашка чорної кави, а на моніторі був відкритий рукопис, у якому червоних коментарів виявилося більше, ніж авторського тексту. Для будь-кого іншого це могло б здатися проявом жорстокості.

Лів знала: це любов. Просто у дуже специфічній редакторській формі.

Вона повісила пальто на спинку стільця й оцінила масштаб наслідків. Гетсбі залишив по собі стільки шерсті, ніби збирався залишити тут свою другу миску.

– Я була в книгарні, – сказала вона.

Амелія перевела погляд на книжку.

– І книгарня вручила тобі собаку?

– Не зовсім.

– Шкода. Це була б прекрасна акція вихідного дня.

Лів поклала книжку біля клавіатури обкладинкою вниз, але було запізно. Амелія вже встигла прочитати назву.

Як провалити “довго й щасливо”.

На обкладинці жінка в білій сукні перелазила через паркан, а золотистий ретривер тікав у протилежний бік із фатою в зубах. Усе це виглядало настільки життєрадісно, що Лів досі не могла повірити, що добровільно віддала за нього гроші.

Ще важче було визнати, що за вихідні прочитала майже половину.

Виключно через собаку.

Собака був чудовий.

Амелія витягнула з книжки темно-зелену закладку й прочитала золотий напис.

The Last Chapter.

Їй знадобилося менше хвилини, щоб пов’язати закладку, шерсть на пальті й суботню поїздку через пів міста. Ще кілька уточнень допомогли встановити ім’я собаки, ім’я власника й той факт, що Лів категорично відмовлялася оцінювати зовнішність останнього.

Це, на думку Амелії, було найпереконливішою оцінкою.

– Його звати Гетсбі, – сказала Лів, забираючи закладку.

– Власника?

– Собаку.

– А власника?

Лів відкрила робочу пошту.

– Тео.

Амелія нічого не відповіла.

Просто зробила ковток кави з виглядом людини, яка отримала всю необхідну інформацію й тепер збереже її до найменш зручного моменту.

У скриньці Лів чекало двадцять сім непрочитаних листів. Три рукописи були позначені як термінові. Один автор уже вдруге запитував, чи можна використати слово “розкішно” чотири рази в одному абзаці.

Можна, подумала Лів. Якщо ви хочете, щоб читач зненавидів розкіш.

Вона відкрила перший документ. Головний герой дивився на жінку очима кольору “грози над зимовим морем”, що було напрочуд насиченим прогнозом погоди для дев’ятої ранку.

За високими вікнами офісу вересневий Лондон ще не вирішив, чи збирається дощити. Світло було блідим, вулиці внизу блищали після нічної мряки, а люди поспішали тротуарами з кавою й виразом колективної образи на понеділок.

Навпроти Амелія дивилася на Лів.

Вона витримала сорок секунд.

– Що?

– Нічого.

– Ти дуже голосно нічого не говориш.

– Я просто думаю, як швидко ти перейшла від “більше жодних побачень” до поїздок у романтичні книгарні.

– Я їздила за книжкою.

– Якої там не було.

– Вони її замовили.

– Звичайно.

Лів повернулася до рукопису. Амелія могла повторювати це своє “звичайно” скільки завгодно. Воно не змінювало фактів.

Книжка була причиною поїздки.

Гетсбі став причиною затриматися.

Тео...

Тео був власником книгарні.

Крапка.

Лів поставила курсор після речення про зимове море й залишила коментар:

Можливо, простіше назвати очі сірими?

Їй одразу згадалося, як Тео вимовив слово “можливо”.

Спокійно. Майже недбало.

Наче воно не переслідувало її останні кілька днів у зовсім іншому голосі.

Вона видалила коментар і написала м’якший.

Очі сірі. Можливо, цього достатньо?

Гірше не стало.

Краще теж.

Зате тепер слово “можливо” виглядало як робоча примітка, а не як маленький демон у пальті.

Після цього їй усе ж вдалося попрацювати майже годину.

Амелія не поверталася до книгарні, Тео чи кількості шерсті на пальті. Вона редагувала, відповідала на листи й один раз тихо вилаяла автора, який на двадцяти сторінках приховував ім’я головної героїні, хоча всі персонажі давно його знали.

Тому, коли вона покликала Лів до свого монітора, у її голосі вже не було звичного підступного задоволення.

– Поглянь.

На екрані був відкритий профіль @marginnotes.

Перші дві причини продовжували жити власним життям. Цифри зросли настільки, що майже перестали щось означати. Десятки тисяч переглядів. Тисячі вподобань. Репости людей, яких Лів ніколи не зустрічала й, найімовірніше, не зустріне.

– Я бачила статистику, – сказала вона.

– Не про неї.

Амелія кивнула на телефон Лів.

– Покажи, що тобі пишуть.

Лів вагалася лише секунду. Потім відкрила приватні повідомлення й передала телефон.

Їх було так багато, що навіть Амелія на мить перестала виглядати людиною, яка завжди має готову відповідь. Вони читали мовчки, не торкаючись імен і фотографій.

“Я пішла після дев’яти років. Усі казали, що я надто багато викинула. Дякую, що нагадала, скільки я вже віддала”.

“Мені двадцять шість, і я три роки чекаю, поки він буде готовий. Тепер уперше запитала себе, чи готова ще чекати я”.

“Ми розійшлися без зради, без крику, без винного. Я не знала, що це теж може так боліти”.

Лів повільно опустила чашку на стіл.