Розділ 5. The last chapter

У суботу о десятій дванадцять Лів стояла навпроти книгарні з темно-зеленою вивіскою й намагалася переконати себе, що це не переслідування.

Не людини. Боже, ні. Вона навіть не знала, кого саме могла б переслідувати. Просто напередодні ввечері, після третього абсолютно випадкового відкриття профілю @dogearedpages, вона побачила його рецензію на книжку.

На фото лежала сама книжка: темна обкладинка, чашка кави біля краю кадру і темно-зелена закладка, що виглядала з-поміж сторінок. На ній золотими літерами було написано: The Last Chapter.

Фото не показувало ні обличчя, ні адреси. Лише книжку, закладку й назву, яка чомусь застрягла в її голові міцніше, ніж мала б застрягати назва випадкової книгарні з чужого профілю.

За десять хвилин вона, звісно, не шукала адресу. Просто перевірила, чи існує таке місце в реальному світі. А коли виявилося, що The Last Chapter за двадцять три хвилини пішки від дому, її мозок дуже люб’язно запропонував книжковий привід.

Вона хотіла купити “Географію майже”. Не знала, чи є вона там у наявності. Не перевіряла. Це було навіть зручно: якщо книжки не буде, можна буде замовити її й виглядати як людина, що прийшла з абсолютно нормальною метою.

Вона зберегла адресу суто з практичних міркувань. Абсолютно не тому, що назва здалася їй надто красивою для місця, яке продавало книжки, каву й, судячи з відгуків, “найбільшого собаку в літературному Лондоні”.

Просто субота. Просто книгарня. Просто двадцять три хвилини пішки від дому, які перетворилися на тридцять одну, бо Лів двічі звернула не туди, один раз вступила в калюжу й майже вибачилася перед ліхтарним стовпом, коли зачепила його сумкою.

Абсолютно нормальна поведінка.

Лів перевела погляд на темно-зелену вивіску.

The Last Chapter.

Під назвою дрібнішими золотими літерами було написано:

Books, coffee and questionable life choices.

Лів примружилася.

Це вже скидалося на персональне запрошення.

За великими вікнами виднілися дерев’яні полиці, столи з новинками й кілька різних крісел, жодне з яких не пасувало до інших. На підвіконні стояли горщики з рослинами, що виглядали підозріло живими для місця, де люди, ймовірно, регулярно забували про воду, обід і зовнішній світ через нову книжкову поставку.

Лів поправила шарф, який дорогою зачепився за блискавку пальта й тепер виглядав так, ніби пережив невелику політичну кризу. Потім зробила крок до дверей.

І зупинилася.

У вікні з’явилася величезна морда.

Лів завмерла.

Собака теж.

Чорно-біло-рудий, пухнастий і непристойно великий, він дивився на неї з виразом створіння, яке щойно впізнало стару подругу. Його хвіст ударив по підлозі раз, удруге, а потім він притиснув ніс до скла.

Лів мимоволі усміхнулася.

– Привіт.

Собака відкрив рота й, судячи з усього, усміхнувся у відповідь.

Це було нечесно.

Проти такого рівня гостинності вона не мала жодних шансів.

Лів відчинила двері.

Над головою дзенькнув старий латунний дзвіночок, і її одразу огорнув запах кави, паперу та кориці. Усередині книгарня виявилася ще кращою, ніж на фотографіях.

Не ідеальною.

Значно кращою.

Книжки стояли у два ряди, лежали горизонтальними стопками й визирали з усіх місць, де книжкам, за правилами здорового глузду, не слід було б жити. На одному зі стелажів висіла табличка: “Книжки, які ми купили через красиву обкладинку й не шкодуємо”. На іншому: “Книжки, які зруйнують вам життя, але культурно”.

Біля вікна стояло потерте гірчичне крісло, а поруч маленький столик із чашкою, забутою кимось посеред читання. Десь у глибині тихо грала музика, достатньо неголосна, щоб не заважати, але достатньо помітна, щоб тиша не здавалася порожньою.

Біля каси чоловік у вовняній шапці тихо сперечався з продавчинею про те, чи можна назвати детектив затишним, якщо в першому розділі вже був труп. Біля дитячої полиці дівчинка років семи тримала книжку про драконів із виразом людини, яка щойно знайшла ідеальне виправдання не спати. The Last Chapter жила своїм життям, і Лів уперше за кілька днів не треба було пояснювати, чому вона тут.

Лів відчула, як щось усередині неї розтискається. Зовсім трохи. Рівно настільки, щоб вона одразу розсердилася на себе за сентиментальність.

Велетенський собака вже крокував їй назустріч.

– Привіт, красеню.

Він зупинився перед нею, уважно оглянув, а потім без жодного попередження сів їй на ногу.

Не біля ноги.

Саме на неї.

– Добре, – сказала Лів. – Мабуть, тепер ми друзі.

Собака задоволено підняв морду.

– Гетсбі, – долинув чоловічий голос із глибини книгарні.

– Особисті кордони.