Розділ 4. Причина №2

Курсор блимав уже сім хвилин.

Лів знала це не тому, що засікала час. Просто за ці сім хвилин вона встигла перечитати останню переписку із Софі, перевірити погоду на завтра, двічі відкрити холодильник у пошуках їжі, якої там не було, і серйозно замислитися, чи можна вважати печиво повноцінною вечерею.

Відповідь була такою самою, як і з лимоном.

Технічно ні.

Емоційно так.

Ноутбук лежав у неї на колінах, зігріваючи ноги через старі домашні штани з маленькою діркою біля коліна. У вітальні пахло холодною кавою, пилом від старих паперів і тією легкою вечірньою втомою, яка осідає на меблях, коли день уже закінчився, а ти все ще намагаєшся вдавати, що маєш план.

На екрані чорніли слова:

Причина №2, чому я більше не ходжу на побачення.

І далі нічого.

Лів відкинула голову на спинку дивана. Причина №1 з’явилася сама, вилетіла з неї посеред ночі разом із думками, які надто довго не мали виходу. Причина №2, очевидно, вирішила поводитися як справжній літературний проєкт: вимагати структури, терпіння й переконливого дедлайну.

Вона з’їла ще одне печиво.

Суто для роботи мозку.

Телефон завібрував на журнальному столику. Чергові реакції, коментарі або незнайома людина, яка вважала громадянським обов’язком пояснити Лів її власне життя.

Вона не подивилася.

Натомість мозок, якому ніхто не давав слова, знову повернувся до вчорашньої суперечки.

Можливо.

Лів заплющила очі.

Серйозно?

З усіх людей на планеті найбільше її дратував незнайомець із книжкового Threads. Чоловік без імені й обличчя, зате з напрочуд стабільним життєвим покликанням: з’являтися саме тоді, коли Лів уже була готова визнати себе беззаперечно правою.

Гірше було те, що часом він писав речі, які не виходило просто відкинути.

Вона знову подивилася на порожнє поле.

Не про Деніела, подумала Лів.

І майже одразу виправила себе.

Не лише про Деніела.

Він ніколи не казав їй «ні». У цьому й полягала пастка. «Ні» було б гострим, чесним і болючим. Його можна було б ненавидіти. Можна було б жбурнути в нього подушкою, келихом, метафорою або принаймні дуже гарно сформульованим повідомленням, яке Софі потім заборонила б надсилати.

Але Деніел давав їй не «ні».

Після літа.

Після підвищення.

Коли вони переїдуть у більшу квартиру.

Коли робота перестане забирати стільки сил.

Коли обоє почуватимуться готовими.

Кожне «потім» звучало достатньо близько, щоб залишитися. І достатньо розмито, щоб ніколи не настати.

Лів поклала пальці на клавіатуру. Цього разу слова вже чекали, тихі й неприємно точні.

Причина №2, чому я більше не ходжу на побачення.

«Дай мені ще трохи часу» звучить майже як обіцянка.

Проблема в тому, що час минає не лише для того, хто просить.

Він минає і для того, хто чекає.

А одного дня виявляється, що «ще трохи» забрало у вас роки.

Лів перечитала допис двічі.

На третій раз внутрішній критик уже розминав пальці й готувався пояснити, чому це надто особисто, драматично й загалом схоже на емоційний стриптиз посеред людної площі.

Вона натиснула «Опублікувати» раніше, ніж він устиг почати.

Екран на мить завмер, а потім допис з’явився у стрічці.

І все.

Жодних фанфар. Жодного гуркоту грому. Жодного офіційного повідомлення від Всесвіту про те, що вона вдруге добровільно виставила власні проблеми на загальний огляд.

Лів закрила ноутбук.

Якщо чесно, вона навіть трохи пишалася собою. Не дописом. Тим, що нарешті перестала його переписувати.

Принаймні такою була офіційна версія.

До сну вона виконала всі звичні ритуали людини, яка хотіла почуватися відповідальною: віднесла чашку на кухню, вмилася, перевірила двері, хоча вже робила це двічі, й розклала одяг на ранок. До моменту, коли Лів залізла під ковдру, квартира занурилася в ту особливу нічну тишу, яка робить будь-які проблеми трохи менш терміновими й трохи більш чесними.

Телефон світився сповіщеннями.

Не тисячами. Не сотнями. Але достатньо, щоб палець сам потягнувся до екрана.

Причина №2 уже збирала лайки, репости й історії людей, які чекали сім років, дев’ять років, «до закінчення ремонту», «до кращої роботи», «до моменту, коли він буде готовий». Хтось зізнався, що досі не знає, на що саме чекає.

А хтось залишив одне слово.

Дякую.

Лів затримала на ньому погляд.

Саме такі коментарі були найнебезпечнішими. Вони перетворювали її допис на щось більше, ніж нічне рішення людини з порожнім холодильником і сумнівним рівнем самоконтролю. Вони робили його ниткою, за яку хтось інший міг ухопитися у власній темній кімнаті.

Вона заблокувала телефон.

Цим займеться Завтрашня Лів.

Завтрашня Лів була значно сміливішою, організованішою й загалом виконувала підозріло велику частину роботи.

За кілька хвилин Лів майже заснула, коли в голові промайнула остання думка.

Цікаво, чи він знову не погодиться.

Вона насупилася в темряві, перевернулася на інший бік і категорично відмовилася думати про це далі.

Ранок почався спокійніше за попередній.

Ніхто не намагався додзвонитися. Інтернет не вибухнув. Світ не завалився. Навіть лимон залишався на своєму місці, що вже можна було вважати певною стабільністю.

Лів купила каву дорогою до метро й майже успішно протрималася до дев’ятої, не відкриваючи Threads.

Майже.

Телефон завібрував саме тоді, коли вона вмикала комп’ютер.

Софі.

Скажи, що ти вже бачила коментарі.

Доброго ранку і тобі.

Ти бачила чи ні?

Ні.

Тоді відкривай.

Лів відчула знайоме недобре передчуття.

Чому?

Тому що твій фанат знову сперечається з тобою.

Він не мій фанат.

Саме це й сказала б людина, у якої є фанат. Або хейтер. Я ще не визначилася.