Розділ 4. Причина №2

Курсор блимав уже сім хвилин.

Лів знала це не тому, що засікала час. Просто за ці сім хвилин вона встигла перечитати останню переписку із Софі, перевірити погоду на завтра, відкрити холодильник у пошуках їжі, якої там усе ще не було, і серйозно замислитися, чи можна вважати печиво повноцінною вечерею.

Відповідь була така сама, як і з лимоном: технічно ні, емоційно так.

Ноутбук лежав у неї на колінах, зігріваючи ноги через старі домашні штани з маленькою діркою біля коліна. На журнальному столику стояла коробка з вечерею, яку вона замовила з почуття дорослої відповідальності, а потім майже одразу пролила трохи соусу на кришку ноутбука.

Соус був липкий, кисло-солодкий і, на відміну від Лів, явно знав, чого хоче від життя.

Він хотів залишитися на її техніці назавжди.

– Не сьогодні, – сказала вона, витираючи пляму серветкою.

Серветка розлізлася в пальцях і залишила після себе білі грудочки.

Лів подивилася на них.

– Добре. Сьогодні.

У вітальні пахло холодною кавою, старими паперами, куркою з рисом і тією легкою вечірньою втомою, яка осідає на меблях, коли день уже закінчився, а ти все ще намагаєшся вдавати, що маєш план.

На екрані чорніли слова:

Причина №2, чому я більше не ходжу на побачення.

І далі нічого.

Лів відкинула голову на спинку дивана.

Причина №1 з’явилася сама, вилетіла з неї посеред ночі разом із думками, які надто довго не мали виходу. Причина №2, очевидно, вирішила поводитися як справжній літературний проєкт: вимагати структури, терпіння й переконливого дедлайну.

Вона з’їла ще одне печиво.

Суто для роботи мозку.

Потім згадала, що замовила нормальну вечерю, і відкрила коробку з рисом. Усередині лежала маленька пластикова виделка, яка виглядала так, ніби не переживе навіть першого серйозного рішення.

– Ми з тобою в одному стані, – сказала їй Лів.

Виделка зламалася на третьому шматочку курки.

– Чудово. Ти здалася раніше за мене.

Телефон завібрував на журнальному столику. Чергові реакції, коментарі або незнайома людина, яка вважала громадянським обов’язком пояснити Лів її власне життя.

Вона не подивилася.

Натомість мозок, якому ніхто не давав слова, знову повернувся до вчорашньої суперечки.

Лів заплющила очі.

Серйозно?

З усіх людей на планеті найбільше її дратував незнайомець із книжкового Threads. Чоловік без імені й обличчя, зате з напрочуд стабільним життєвим покликанням: з’являтися саме тоді, коли Лів уже була готова визнати себе беззаперечно правою.

Гірше було те, що часом він писав речі, які не виходило просто відкинути.

Вона знову подивилася на порожнє поле.

Не про Деніела, подумала Лів.

І майже одразу виправила себе.

Не лише про Деніела.

Він ніколи не казав їй “ні”. У цьому й полягала пастка. “Ні” було б гострим, чесним і болючим. Його можна було б ненавидіти. Можна було б жбурнути в нього подушкою, келихом, метафорою або принаймні дуже гарно сформульованим повідомленням, яке Софі потім заборонила б надсилати.

Але Деніел давав їй не “ні”.

Після літа.

Після підвищення.

Коли вони переїдуть у більшу квартиру.

Коли робота перестане забирати стільки сил.

Коли обоє почуватимуться готовими.

Кожне “потім” звучало достатньо близько, щоб залишитися. І достатньо розмито, щоб ніколи не настати.

Лів поклала пальці на клавіатуру.

Цього разу слова вже чекали. Тихі й неприємно точні.

@marginnotes: Причина №2, чому я більше не ходжу на побачення: 

“Дай мені ще трохи часу” звучить майже як обіцянка. Проблема в тому, що час минає не лише для того, хто просить. Він минає і для того, хто чекає. А одного дня виявляється, що “ще трохи” забрало у вас роки.

Лів перечитала допис двічі.

На третій раз внутрішній критик уже розминав пальці й готувався пояснити, чому це надто особисто, драматично й загалом схоже на емоційний стриптиз посеред людної площі.

Вона натиснула “Опублікувати” раніше, ніж він устиг почати.

Екран на мить завмер, а потім допис з’явився у стрічці.

І все.

Жодних фанфар. Жодного гуркоту грому. Жодного знаку від Всесвіту про те, що вона вдруге добровільно виставила власні проблеми на загальний огляд.

Лів закрила ноутбук.

Відкрила назад.

Просто перевірити, чи допис справді опублікувався.