Розділ 3. По той бік екрана

Тео прокинувся від того, що хтось дихав йому просто в обличчя.

За останні три роки він навчився розрізняти кілька видів ранкових катастроф. Був будильник, який можна було проігнорувати. Була пожежна сигналізація, що одного разу спрацювала о третій ночі через підгорілий тост у сусідній квартирі. Був дзвінок від матері, після якого ігнорувати вже не вдавалося нічого.

А ще був Гетсбі.

Саме він зараз стояв біля ліжка й дивився на Тео так, ніби той особисто пообіцяв прогулянку о сьомій, а тепер нахабно порушував умови контракту.

Тео не розплющував очей.

– Ні.

Тепле дихання не зникло.

– Ми це вже обговорювали.

Щось вологе торкнулося його щоки.

Тео відкрив одне око.

Гетсбі сидів перед ним із виразом створіння, яке не бачило жодних причин соромитися своїх методів. Що було справедливо. Сором у бернських зенненхундів, здається, не входив до стандартної комплектації.

Собака поклав лапу йому на груди.

– Ти важиш більше за деякі автомобілі.

Гетсбі моргнув.

– Це не комплімент.

За вікном ранковий Лондон ще тільки збирався до тями. Небо було затягнуте хмарами, які виглядали так, ніби мали намір дощити виключно з почуття обов’язку. На годиннику була сьома.

Теоретично Тео міг ще поспати.

Практично на його грудях лежала лапа розміром із невеликий континент.

Колись Гетсбі будив не лише його.

Думка з’явилася надто швидко, і Тео відсунув її так само машинально, як робив щоранку з ковдрою.

Через десять хвилин вони вже йшли вулицею.

Гетсбі крокував попереду з гідністю мера району. Він привітався з кожним собакою, двома голубами й кущем, який, судячи з інтересу, приховував політично важливу інформацію.

Тео тримав каву й намагався повернути мозок у робочий режим.

Люди часто уявляли володіння книгарнею романтичним заняттям. У їхній версії він увесь день читав біля вікна, радив відвідувачам ідеальні романи й час від часу загадково поправляв окуляри, яких у нього навіть не було.

Насправді книгарня складалася з паперової роботи, постійної нестачі місця й розмов із людьми, які не могли просто попросити книжку, а спершу мали переказати весь сюжет, забувши назву, автора й імена персонажів.

Вони повернули за ріг.

Попереду з’явилася темно-зелена вивіска.

The Last Chapter.

Книгарня займала перший поверх старої цегляної будівлі й виглядала так, ніби стояла тут задовго до Тео й переживе його без особливих труднощів. Великі вікна, латунний дзвіночок над дверима, полиці, які давно капітулювали перед кількістю книжок.

Тео любив це місце більше, ніж був готовий визнавати вголос.

Книгарня мала зрозумілі правила. Книжкам потрібні полиці, людям потрібні історії, рахункам потрібна оплата до кінця місяця. Навіть найскладніший роман можна було перегорнути на останню сторінку й побачити, куди все вело.

З людьми так не працювало.

Гетсбі теж любив The Last Chapter. Переважно тому, що відвідувачі приносили йому смаколики. Якби він умів говорити, то, без сумніву, називав би себе співвласником. І, чесно кажучи, мав би переконливіші аргументи, ніж деякі реальні бізнес-партнери.

Тео дістав ключі.

Телефон у кишені коротко завібрував.

Threads.

Він машинально відкрив сповіщення й одразу згадав минулу ніч.

Близько першої він лежав на дивані, намагаючись заснути, коли в стрічці з’явився репост Нейтана Коула. Зазвичай Тео прогортав публічні дискусії про стосунки так само швидко, як мотиваційні цитати й фотографії книжок поруч із запаленими свічками.

Цього разу зупинився.

Два короткі речення.

Причина №1, чому я більше не ходжу на побачення.
Якщо людина п’ять років відповідає «можливо», не дивуйтеся, коли це виявиться «ні».

Вони зачепили сильніше, ніж мали б.

Не через незнайому жінку.

Через слово.

Можливо наступного року.

Можливо після переїзду.

Можливо, коли стане спокійніше.

Можливо, коли вони обоє будуть готові.

Зрештою готовими вони так і не стали.

Тео залишив один коментар.

@dogearedpages:

Якщо через п’ять років відповідь усе ще «можливо», це вже відповідь.

Потім відклав телефон і пішов спати.

Принаймні таким був задум.

Тепер під репостом вирувало окреме життя. Тисячі коментарів, відповіді, суперечки й люди, які за кілька годин встигли сформувати непохитні погляди на стосунки двох незнайомців.

Його коментар висів майже на самому верху.

– Господи, – пробурмотів Тео.

Люди справді були готові сперечатися про що завгодно.

Особливо про кохання.

Особливо про чуже.

Телефон завібрував знову, але Тео заблокував екран. Інтернет чудово вмів обходитися без нього.

Книгарня сама себе не відкриє.

Дзвінок над дверима тихо дзенькнув.

Першим його зустрів запах.

Кава, папір, старе дерево й щось невловиме, що завжди нагадувало Тео про дім. Не конкретний будинок. Швидше відчуття, що тут усе стоїть на своїх місцях, навіть коли стопка новинок загрожує впасти комусь на голову.

Він увімкнув світло. Лампи одна за одною ожили між полицями, м’яко ковзнули по обкладинках, потертих кріслах і столах із рекомендаціями.

Книгарня прокидалася повільно.

Саме за це він її любив.

The Last Chapter нікуди не поспішала.

На відміну від більшості людей.

Гетсбі зайняв місце біля каси, де відвідувачі найчастіше впускали крихти. Деякі битви були програні ще до початку.

Тео ввімкнув кавомашину, розклав свіжі круасани й перевірив ранкові замовлення. До відкриття залишалося двадцять хвилин, коли двері дзенькнули вдруге.

Мей увійшла, струшуючи з пальта дрібні краплі дощу.