Розділ 2. Репост

Лів снилося, що вона запізнюється на власне весілля.

Не те щоб це був особливо оригінальний кошмар. Останнім часом її підсвідомість узагалі працювала так, ніби звільнила сценариста й доручила сюжет відділу реквізиту.

Уві сні вона бігла нескінченним готельним коридором, тримаючи в одній руці туфлі, а в другій пакет із продуктами. У пакеті лежав лимон.

Звісно, лежав.

Навіть у снах він не збирався залишати її в спокої.

Лів уже прицілилася ним у найближче вікно, коли почула звук.

Дззз.

Потім ще раз.

І ще.

Коридор розчинився. Весілля зникло. Лимон, на жаль, разом із ними.

Лів розплющила одне око.

У кімнаті було світло. Надто світло для людини, яка мала прокинутися сорок хвилин тому й встигнути перетворитися на функціональну дорослу жінку.

Телефон тремтів на тумбочці так наполегливо, ніби намагався втекти.

Лів простягнула руку, не дивлячись, і зачепила склянку води. Склянка небезпечно хитнулася. Вона кинулася її ловити, вдарилася ліктем об тумбочку, схопила телефон, ковдру й зарядку одночасно, а потім кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, чи це вже день, чи просто нова форма покарання.

Телефон продовжував вібрувати.

Напевно, Софі. Або мама. Або Софі, яка вже поговорила з мамою й створила тривожний чат із порятунку її сніданку.

Лів розблокувала екран.

І завмерла.

Сповіщення стояли щільною стіною. Десятки. Сотні. Threads, повідомлення, нові підписники, згадки, відповіді. Поки вона дивилася, цифра в кутку встигла збільшитися ще двічі.

Першою думкою було, що сталося щось жахливе. Другою — що вона щось забула. Третьою — що інтернет знайшов її в найгірший момент.

Лише після цього вона згадала про допис.

Threads завантажувався кілька секунд, яких вистачило, щоб уявити приблизно сімнадцять варіантів публічного приниження. Потім екран ожив.

Причина №1 набрала понад сім тисяч уподобань.

Сім тисяч.

Лів не була впевнена, що знає сім тисяч людей.

Вона навіть не була впевнена, що їй подобаються сім тисяч людей.

Телефон знову завібрував. Цього разу Софі.

Софі: ТИ ПРОКИНУЛАСЯ?

За секунду прилетіло ще одне.

Софі: ЯК МОЖНА ПРОСПАТИ ВЛАСНУ ВІРУСНІСТЬ?

Лів сіла в ліжку, притискаючи ковдру до грудей, ніби вона могла захистити від інтернету.

Лів: Я НЕ ЗНАЮ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ.

Софі: БУКТРЕДЗ ЗНАЄ.

Софі надіслала посилання.

Лів натиснула й побачила ім’я Нейтана Коула.

– Ні.

Тепер усе мало сенс.

Або остаточно його втратило.

Нейтан належав до тієї категорії книжкових блогерів, чиї рекомендації могли перетворити роман із трьома відгуками й сумною обкладинкою на бестселер за одні вихідні. Його аудиторія була величезною, смак переважно бездоганним, а здатність знаходити чужі емоційні катастрофи з неприємною точністю.

Минулої ночі він репостив її допис із питанням до читачів ромкомів.

Це червоний прапор чи складний життєвий період?

На той момент БукТредз уже обрав третій варіант: колективне обговорення.

Коментарів були тисячі. Люди сперечалися так захоплено, ніби йшлося не про стосунки незнайомої жінки, а про реформу британської монархії. Хтось звинувачував чоловіка. Хтось її. Хтось сучасне суспільство. Одна людина примудрилася звинуватити Меркурій, хоча Лів так і не зрозуміла, планету чи римського бога.

А ще люди почали робити те, що інтернет робив найкраще: брати чужу випадкову фразу й перетворювати її на формат.

Причина №2: якщо він каже “я не люблю ярлики”, він точно любить користуватися вашим Netflix.

Причина №3: слово “скоро” має продаватися тільки за рецептом.

Причина №4: якщо вам треба пояснювати дорослій людині, що день народження буває щороку, тікайте.

Лів читала спочатку з жахом, потім із цікавістю, а згодом із тим особливим відчуттям, коли вже чудово знаєш, що запізнюєшся на роботу, але продовжуєш дивитися аварію, бо тепер емоційно інвестувала.

А потім побачила його.

Коментар стояв серед найпопулярніших і мав більше вподобань, ніж її власний допис.

@dogearedpages: Якщо через п’ять років відповідь усе ще “можливо”, це вже відповідь.

Лів примружилася.

Фраза була короткою, самовпевненою й неприємно схожою на правду.

Вона натиснула на профіль, готуючись знайти там людину, яку можна було б легко зненавидіти.