Розділ 2. Репост

Розділ 2. Репост

Лів снилося, що вона запізнюється на власне весілля.

Не те щоб це був особливо оригінальний кошмар. Останнім часом її підсвідомість узагалі працювала так, ніби звільнила сценариста й доручила сюжет відділу реквізиту. Уві сні Лів бігла нескінченним готельним коридором, тримаючи в одній руці туфлі, а в другій пакет із продуктами.

У пакеті лежав лимон.

Звісно, лежав.

Навіть у снах він не збирався залишати її в спокої.

Лів уже прицілилася ним у найближче вікно, коли почула звук.

Дззз.

Потім ще раз.

І ще.

Коридор розчинився. Весілля зникло. Лимон, на жаль, разом із ними.

Лів розплющила одне око. У кімнаті було світло. Надто світло для людини, яка мала прокинутися сорок хвилин тому й встигнути перетворитися на функціональну дорослу жінку.

Телефон тремтів на тумбочці так наполегливо, ніби намагався втекти.

Лів простягнула руку, не дивлячись. Напевно, Софі. Або мама. Або Софі, яка вже поговорила з мамою й створила міжвідомчу групу з порятунку її сніданку.

Вона розблокувала екран.

І завмерла.

Сповіщення стояли щільною стіною. Десятки. Сотні. Threads, повідомлення, нові підписники, згадки, відповіді. Поки Лів дивилася, цифра в кутку встигла збільшитися ще двічі.

Першою думкою було, що сталося щось жахливе. Другою – що хтось помер. Третьою – що її випадково оголосили в розшук.

Лише після цього вона згадала про допис.

Threads завантажувався кілька секунд, яких вистачило, щоб уявити приблизно сімнадцять варіантів публічного приниження. Потім екран ожив.

Причина №1 набрала понад сім тисяч уподобань.

Сім.

Тисяч.

На кілька секунд Лів перестала дихати. Не тому, що цифра була великою. А тому, що десь там, за цією цифрою, тисячі незнайомих людей тепер знали про слово, яке вона п’ять років ковтала мовчки.

Її «можливо» більше не лежало в синій коробці разом зі старими стрічками й списком дитячих імен. Воно вийшло у світ, сіло посеред інтернету й, судячи з кількості коментарів, замовило собі каву.

Лів не була впевнена, що знає сім тисяч людей.

Вона навіть не була впевнена, що їй подобаються сім тисяч людей.

Телефон знову завібрував. Цього разу Софі.

ТИ ПРОКИНУЛАСЯ?

ЯК МОЖНА ПРОСПАТИ ВЛАСНУ ВІРУСНІСТЬ?

Лів сіла в ліжку, притискаючи ковдру до грудей, ніби вона могла захистити від інтернету.

Я НЕ ЗНАЮ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ.

БУКТРЕДЗ ЗНАЄ.

За повідомленням прилетіло посилання.

Лів натиснула й побачила ім’я Нейтана Коула.

– Ні.

Тепер усе мало сенс.

Або остаточно його втратило.

Нейтан належав до тієї категорії книжкових блогерів, чиї рекомендації могли перетворити роман із трьома відгуками й сумною обкладинкою на бестселер за одні вихідні. Його аудиторія була величезною, смак переважно бездоганним, а здатність знаходити чужі емоційні катастрофи майже професійною.

Минулої ночі він репостив її допис із питанням до читачів ромкомів:

Це червоний прапор чи складний життєвий період?

На той момент БукТредз уже обрав третій варіант: громадське розслідування.

Коментарів були тисячі. Люди сперечалися так захоплено, ніби йшлося не про стосунки незнайомої жінки, а про реформу британської монархії. Хтось звинувачував чоловіка. Хтось її. Хтось сучасне суспільство. Одна людина примудрилася звинуватити Меркурій, хоча Лів так і не зрозуміла, планету чи римського бога.

Нейтан не зробив нічого поганого. Саме це й було найгірше. Він просто побачив хороший текст.

А Лів чомусь хотілося сказати: це не текст, це я вчора розвалилася на підлозі між старими рахунками й лимоном.

Вона гортала спочатку з жахом, потім із цікавістю, а згодом із тим особливим відчуттям, коли вже чудово знаєш, що запізнюєшся на роботу, але продовжуєш дивитися аварію, бо тепер емоційно інвестувала.

А потім побачила його.

Коментар стояв серед найпопулярніших і мав більше вподобань, ніж її власний допис.

@dogearedpages:

Якщо через п’ять років відповідь усе ще «можливо», це вже відповідь.

Лів примружилася.

Фраза була короткою, самовпевненою й неприємно схожою на правду.

Вона не знала цю людину. Не знала її голосу, обличчя, звички, улюбленої кави. І все одно на мить відчула таку образу, ніби незнайомець зайшов у її квартиру, підняв із підлоги список імен і прочитав уголос те, що вона сама боялася сформулювати.

Лів натиснула на профіль, готуючись знайти там людину, яку можна було б легко зненавидіти.

На жаль, акаунт не співпрацював.

Жодного імені. Жодного обличчя. Лише книжки, кава, нотатки на полях і підозріло пристойні рецензії. Власник профілю сперечався про фінали детективів, плакав у поїздах через романи й регулярно нагадував інтернету, що загинати кутики сторінок не є воєнним злочином.

В описі було написано:

книги | кава | нотатки на полях

І все.

Наче людина навмисно намагалася бути загадковою, хоча половина її дописів була присвячена тому, чому читачі несправедливо суворі до другорядних персонажів.

Лів переглянула ще кілька публікацій.

Рецензія.

Книжкова полиця.

Допис про роман, після якого він пропустив свою станцію.

Ще одна суперечка про загнуті сторінки.

Господи, який нормальний.

Це дратувало найбільше.

Було б значно простіше, якби він виявився самозакоханим придурком. Або чоловіком, який публікує мотиваційні цитати на тлі заходу сонця. Або хоча б називає себе альфою без краплі іронії.

Натомість він читав хороші книжки, любив каву й мав рацію в одному-єдиному реченні.

Підозрілий набір якостей.

Лів повернулася до коментаря. Дивилася на нього кілька секунд, ніби слова могли втомитися й змінити значення.

Не змінили.

Вона натиснула «Відповісти».