Розділ 1. Можливо

Олівія Паркер знайшла список імен для ненароджених дітей о 22:47 у четвер увечері.

Згодом вона спробує переконати себе, що це сталося випадково. Винна була шафа. Або синя коробка на верхній полиці. Або той дивний напад продуктивності, який іноді змушує дорослу людину розбирати старі речі майже опівночі, хоча зранку вона не змогла переконати себе навіть скласти чисту білизну.

Правда була значно простішою.

Коробка стояла там уже сім місяців, і весь цей час Лів майстерно вдавала, що не знає про її існування.

Того вечора коробка перемогла.

Вітальня нагадувала місце злочину, де головною підозрюваною була жінка з надто великою кількістю канцелярії та небезпечною вірою в майбутнє. На підлозі лежали старі рахунки, папки, інструкція до блендера, якого в неї не було вже три роки, зразки весільних запрошень, кілька кремових стрічок і буклет заміського готелю, де вони з Деніелом колись збиралися святкувати.

Колись.

Дивне слово. У ньому було всього шість літер, але воно важило як окрема валіза.

Посеред цього хаосу сиділа Лів, схрестивши ноги, і тримала в руках аркуш паперу, який мав би бути цілком безпечним. Просто аркуш. Просто чорнило. Просто кілька імен, написаних її власною рукою у той період життя, коли вона ще вірила, що плани не можуть зрадити, якщо складати їх достатньо акуратно.

Угорі сторінки було написано:

Майбутні діти.

Лів заплющила очі.

Навіть назва звучала так, ніби минула версія її самої навмисно залишила доказ надмірної довіри до життя. Можна було написати «Імена». Або «Можливо, колись». Або хоча б «Не відкривати після розриву, якщо ви не хочете втратити залишки гідності на підлозі вітальні».

Але ні.

Майбутні діти.

Нижче йшли імена: Елеанор, Грейс, Лілі, Ноа, Олівер, Генрі. Біля кількох стояли маленькі сердечка, намальовані синьою ручкою.

Лів швидко перевернула аркуш. Потім, після трьох секунд дуже дорослого самоконтролю, перевернула назад.

Сердечка нікуди не поділися.

– Зрадники, – пробурмотіла вона.

Вони відмовилися відчувати сором.

Вона поклала список на підлогу й потягнулася до келиха вина. Келих був порожнім, що видалося особливо образливим. У цей вечір навіть алкоголь демонстрував неналежний рівень підтримки.

Телефон завібрував.

Софі.

Ти їла сьогодні?

Лів скривилася. З усіх можливих запитань Софі, звісно, обрала те, на яке найважче було збрехати переконливо.

Так.

Відповідь прийшла майже одразу.

Брешеш.

Софі мала рідкісний талант бути правою саме тоді, коли це було найменш доречно. Лів відклала телефон. На цілих три секунди. Потім узяла його знову.

Ти взагалі звідки знаєш?

Тому що ти забуваєш їсти, коли сумна.

Я не сумна.

Цього разу Софі витримала коротку паузу, мабуть, із поваги до очевидної брехні.

Тоді чому ти розбираєш шафу о десятій вечора?

Лів повільно озирнулася на коробки, папки й весільний буклет, який ще годину тому здавався безневинним друкованим матеріалом, а тепер поводився як співучасник. Вона сфотографувала стелю й відправила Софі.

Не змінюй тему.

Це дуже гарна стеля.

Лів.

Що?

Ти відкрила синю коробку?

Лів подивилася на аркуш із сердечками. Він лежав серед старих рахунків із нахабною невинністю людини, яка щойно зруйнувала вам вечір і не планує вибачатися.

Ти встановила камеру в моїй квартирі?

Ні.

За кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.

Чарлі хотіла.

Лів мимоволі розсміялася. Це було настільки схоже на Чарлі, що майже лякало. Сміх тривав недовго, але на мить кімната стала не такою порожньою.

Там був список, написала вона.

Софі відповіла не відразу.

Я знаю.

Звідки?

Ти показувала його мені років п’ять тому після трьох келихів просекко.

Лів закрила обличчя долонею.

Звісно, показувала.

Мені подобалося ім’я Генрі, написала Софі.

Мені теж. А Деніел його ненавидів.

Деніел казав, що Генрі звучить як бухгалтер.

Сміх вирвався несподівано. Справжній, голосний, трохи недоречний серед решток життя, яке вони не збудували. Він тривав лише кілька секунд, але цього вистачило, щоб усередині щось боляче стиснулося.

Проблема була не в імені Генрі. І навіть не в Деніеловій упередженості проти бухгалтерів.

Проблема була в тому, що колись Лів не просто хотіла цього майбутнього. Вона вважала його вирішеним. Наче десь уже існувала їхня квартира з більшою кухнею, дитяча кімната, хаотичні недільні сніданки й чоловік, який продовжував би заперечувати проти Генрі до моменту заповнення свідоцтва про народження.

Тепер вона не була впевнена навіть у тому, що їстиме на вечерю.

Софі написала, що може замовити їй їжу. Лів відповіла «не смій», хоча обидві знали, що це не погроза, а прохання не змушувати її відчувати себе ще більш безпорадною. У відповідь Софі надіслала фотографію тарілки з пастою. У кадр потрапила рука її чоловіка, який намагався поцупити шматочок просто з тарілки.

Ось що таке вечеря, підписала Софі.

Лів дивилася на фото трохи довше, ніж хотіла б.

Не через пасту. І навіть не через чоловіка Софі.

Через легкість цього жесту. Чиюсь руку в кадрі. Звичне вторгнення в особистий простір тарілки. Відчуття, що поруч є людина, якій не потрібно пояснювати контекст.

Колись Лів теж була впевнена, що саме так виглядатиме її життя.

Не обов’язково з пастою. І навіть не обов’язково з чоловіком. Просто з кимось.

З людиною, якій можна написати о десятій вечора й поскаржитися на безглуздий день. Надіслати фото єдиного лимона в холодильнику. Посперечатися, чи можна вважати морозиво повноцінною вечерею, якщо додати ягоди й удавати, що це турбота про здоров’я.