Розділ 1. Можливо

Олівія Паркер знайшла список імен для ненароджених дітей о 22:47 у четвер увечері.

Пізніше вона переконуватиме себе, що це сталося випадково. Винна була шафа. Або синя коробка. Або той дивний напад продуктивності, який змушує дорослу людину розбирати речі майже опівночі, хоча зранку вона не змогла навіть скласти чисту білизну.

Правда була прозаїчнішою.

Коробка стояла на верхній полиці вже сім місяців, і весь цей час Лів майстерно вдавала, що не знає про її існування.

Того вечора коробка перемогла.

Перемогла нечесно, якщо вже бути точною. Спершу з полиці впала папка з рахунками, потім коробка з кремовими стрічками, потім інструкція до блендера, якого в неї не було вже три роки, але який, очевидно, досі мав власні плани на її квартиру. Лів спробувала впіймати все одразу, зачепила ліктем порожній келих, наступила на рулон пакувального паперу й майже сіла на коробку з написом “різне”.

“Різне” боляче вдарило її в стегно.

– Чудово, – сказала вона вітальні. – Мене щойно переміг паперовий хаос.

Вітальня не заперечувала.

Вітальня виглядала так, ніби хтось витрусив на підлогу кілька років відкладених рішень. На підлозі лежали старі рахунки, зразки весільних запрошень, кілька кремових стрічок, буклет заміського готелю й маленька коробочка з декоративними прищіпками, купленими в той короткий період, коли Лів чомусь вирішила стати людиною, яка красиво підписує подарунки.

Посеред цього хаосу сиділа вона, схрестивши ноги й тримаючи в руках аркуш паперу, який мав бути цілком безпечним.

Натомість він поводився як емоційна зброя.

Угорі сторінки її почерком було написано:

Майбутні діти.

Лів заплющила очі.

Навіть назва звучала так, ніби минула версія її самої навмисно залишила листівку з надмірною вірою в майбутнє. Можна було написати “Імена”. Або “Можливо, колись”. Або хоча б: “Не відкривати після розриву, особливо голодною й без вина”.

Але ні.

Нижче йшли імена: Елеанор, Грейс, Лілі, Ноа, Олівер, Генрі. Біля кількох стояли маленькі сердечка, намальовані синьою ручкою.

Лів швидко перевернула аркуш.

Потім перевернула назад.

Сердечка нікуди не поділися.

– Зрадники, – пробурмотіла вона.

Вони відмовилися відчувати сором.

Вона поклала список на підлогу й потягнулася до келиха вина. Келих був порожнім, що видалося особливо образливим. У цей вечір навіть алкоголь демонстрував неналежний рівень підтримки.

Телефон завібрував.

Софі: Ти їла сьогодні?

Лів скривилася. З усіх можливих запитань Софі, звісно, обрала те, на яке найважче було збрехати переконливо.

Лів: Так.

Відповідь прийшла майже одразу.

Софі: Брешеш.

Софі мала рідкісний талант бути правою саме тоді, коли це було найменш доречно.

Лів відклала телефон. На цілих три секунди. Потім узяла його знову, бо гідність була прекрасною концепцією, але погано працювала без свідків.

Лів: Ти взагалі звідки знаєш?

Софі: Тому що ти забуваєш їсти, коли сумна.

Лів: Я не сумна.

Софі витримала паузу, мабуть, із поваги до очевидної брехні.

Софі: Тоді чому ти розбираєш шафу о десятій вечора?

Лів повільно озирнулася на коробки, папки, стрічки й весільний буклет, який ще годину тому здавався безневинним друкованим матеріалом, а тепер поводився як співучасник. Потім сфотографувала стелю й відправила Софі.

Софі: Не змінюй тему.

Лів: Ти буквально отримала стелю.

Софі: Саме так. Дуже підозрілу стелю.

Лів: Це гарна стеля.

Софі: Лів.

Вона зітхнула.

Лів: Що?

Софі: Ти відкрила синю коробку?

Лів примружилася.

Лів: Ти встановила камеру в моїй квартирі?

Софі: Ні.

За кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.

Софі: Чарлі хотіла.

Лів мимоволі розсміялася. Це було настільки схоже на Чарлі, що майже лякало. Вона відкинулася на диван, витягнула ноги й одразу зачепила ступнею коробочку з прищіпками. Ті розсипалися по підлозі з таким дрібним, веселим цокотом, ніби квартира аплодувала її падінню.

– Дякую, дуже підтримуєте, – сказала вона прищіпкам.

Потім подивилася на список, який лежав серед стрічок та старих рахунків із нахабною невинністю.