2 розділ

Денис 

   Інколи життя здається чудовим та наповненим радощами. В інші моменти навпаки. Але принаймні я ще проживу тридцять років точно, якщо не враховувати такі випадки, як аварія чи те, що я потону. Інші живуть, уже знаючи, що, можливо, завтра не зустрінуться зі своїми друзями, коханими та батьками. При цьому вони сповнені шаленства. Вони відриваються, як тільки можуть. Я ніколи не розумів, чому смертельно хворі люди такі позитивні. Хоча не всі. Наприклад, моя мати — песиміст, вона хотіла померти якомога швидше, але я вважаю, що її з’їла хвороба і минуле. Соломія дивна, красива, і вона скоро помре.

   — Соломіє, Роман твій колишній? — Не соромлячись, запитав я.

   — Виявляється, що твій старший брат є моїм коханим, — почала плакати дівчина. — Я не знала, чесно, ніколи не подумала. Я бачила у вас якусь схожість, але ніколи б не подумала, що ви насправді брати, — дівчина витерла сльози рукавом від спортивної кофти. — Вибач, мені вже час іти.

   Я розумів, що відчуває ця дівчина. Мені було важко усвідомити. Як це все так сталося? Це доля чи підстава? З боку самої Соломії чи когось іншого? Але я вірив і хочу продовжувати це робити, що це все — звичайнісінька випадковість, ця крихітна пташка не могла б це зробити. Хоча так, як вона напала на мене у парку... Вона думала, що я хочу її вбити. Жах. Я, звісно, розумію, що після похорону не виглядаю симпатично та привабливо, але щоб аж настільки — це вже також перебір.

   Є одна правда: я знаю історію, через яку загинув мій брат. Його вбив Ткачук Ренат Миколайович. Страшна людина, хоча для суспільства це був ангел, що спустився з небес. Ох, як його хвалили та любили. А які пишні поминки у цього пройдисвіта були! Я був присутнім... А знаєте, через що цей дід вбив мого брата? Бо той зустрічався з його онукою і був старшим за неї на 11 років. Вау, це така причина? Цю ситуацію не можна було вирішити словами?! Звичайно, можна! Але ця людина далеко не з тих, хто це зможе зробити. Він ще й наказав убити мого брата на день народження Соломії, справжній покидьок. Романа так просто не вбили — над ним знущалися, поки той уже був при смерті, викликали швидку. Врятувати його не було шансів, та лікарі вирішили спробувати, але нічого не вийшло — мінус життя близької мені людини. Це було давно, 5 років тому, але рани так просто не гояться, а час не лікує.

   Соломію я вже колись бачив, але всього один раз, тому не так добре запам’ятав дівчину. А коли дізнався причину, через яку загинув мій брат, то оскаженів і почав її просто ненавидіти, я хотів спалити все на своєму шляху. Але через два місяці я поїхав до Іспанії на навчання, і так мій вогонь трохи згас. Потім все ж таки зрозумів: вини дівчини не було ніколи, вона просто кохала, як і мій наївний брат.

   — Соломіє! Зачекай, я не бачу твоєї вини, — почав наздоганяти дівчину. — Агов! Ти не винна, це твій дід покидьок просто...

   Вона більше сьогодні не повернеться сюди, я впевнений як ніколи. Це все завдало їй психологічної травми: хвороба, смерть коханого та розуміння, що вона скоро помре. Звісно, ця дівчина вже точно не піде лікуватися до психолога, бо їй немає часу в прямому сенсі. Я, по суті, також є її психологічною травмою, бо через мене вона згадала про смерть Роми.

   Наздогнав я її біля однієї липи, вона сиділа, обнявши коліна руками. Зручна поза, в якій вона відчуває себе захищеною від усіх своїх проблем. Вона розглядала табличку, на якій була написана історія смерті якоїсь незнайомки. Табличка була досить таки великою, гарно прикрашеною, хтось намалював на ній волошки. Соломія довго вагалася, чи читати, але все-таки в один момент я побачив ту рішучість у її очах.

   — Я прочитаю цю історію вголос, — повідомила дівчина, на що я просто кивнув.

Історія Поліни

   Я знайшла свою маму мертвою... Вона була досить молодою для смерті. Але сама вирішила вкоротити собі віку. Одного дня моя мати прийшла з роботи досить втомлена та замучена, здається, там щось не складалося чи щось таке. Вона прийшла раніше, бо закінчила роботу швидше, ніж зазвичай. Зайшовши до квартири, вона побачила, як мій батько спить із якоюсь шльондрою. Ой, вибачте, із її двоюрідною сестрою. Спочатку вона повела себе гідно і сказала їм забиратися обом із квартири. Це мені розповів батько. Коли я прийшла зі школи (в той момент я ходила в 9 клас), то зайшла у ванну кімнату, щоб прийняти після школи душ. Але того дня саме цього зробити не змогла... Бо моя мати порізала собі вени прямо у повній ванній. Вона лежала вся у воді, яка була змішана з її кров’ю. Мама була надто блідою на червоному фоні. Ось так моя мати померла. Зараз мені 27 років, я вже мама, але впевнена, що ніколи не вчиню самогубства, не залишу своїх дітей сиротами, чуєте — ніколи! Я художниця, малюю все: своїх доньок, чоловіка, пейзажі. І мені байдуже, що кажуть люди — я живу.

   У парку запанувала тиша... Соломія завершила читати текст. Я помітив сльози в її зелених очах. Дівчина сиділа нерухомо близько 10 хвилин, увесь цей час вона перечитувала історію від Поліни: спочатку вголос, останні рази мовчки, про себе. Вона глянула на мене і похитала головою.

— Чуєш? — тихенько промовила мені Соломія. — Пообіцяй мені, коли я помру, зробити мені теж таку табличку, благаю, — очі дівчини все більше наповнювалися слізьми. А я не знав, що їй відповісти. — Будь ласка, у мене немає нікого, хто б міг це зробити. Прошу.

   Я довго мовчав, бо дійсно не знав, що сказати Соломії. Я через тиждень знову маю летіти до Іспанії на навчання. Якщо ні, то я втрачу все, що здобував роками. Я не готовий цим пожертвувати заради колишнього кохання мого брата. Але якщо б він був живий, то, можливо, саме так і хотів би, щоб я зробив? Ох, прокляті думки, навіщо? Мені не треба було це все заподіювати.

   Я мовчки встав, глянув на Соломію. Тихо піднявся та попрямував до виходу. Я не обертався назад, бо знав, що мене там чекає, я гадаю, ви також здогадуєтеся... В думках тоді була буря, яку й думками тяжко назвати було.