1 розділ

Соломія

   Якщо ви у мене запитаєте, навіщо я прийшла на поминки матері Дениса, я відповім, що це було двадцяте завдання. Коли мені сказали, що я точно проживу ще три місяці, я вирішила, що покину те дурне лікування. І пов'язала з цим 33 завдання. Я навіть не знаю, скільки мені лишилося жити. Але точно скажу — недовго, бо три місяці минули ще 63 дні тому... Лікарі сказали, що якщо станеться чудо, то проживу ще три роки. Але я не вірю, що зможу так довго протриматися. З кожним днем я все більше згасаю, як психічно, так і фізично. Зараз мені 22 роки, і в будь-яку хвилину я можу покинути цей світ. Я просто можу впасти, і моє тіло почне не тремтіти, а труситися.

   З 17 років моє життя базується на страху, все почалося того дурного дня.

П'ять років тому…

   - Доню, нам потрібно піти до лікаря на медичний огляд, — почав говорити тато. — І, будь ласка, не сердься, бо ти у мене одна, і потрібно часто бувати у лікаря. Спробуй мене зрозуміти.

   На звичну лекцію тата я просто кивнула. Я звикла щодва місяці ходити до лікарів. Для мене це звичайна процедура. Коли всі мої однокласники проходять огляд раз на рік, то я за рік проходжу його шість разів! Ви можете собі уявити? Мене знає кожен лікар, як і я їх.

   А все через те, що моя мама померла під час пологів. Знаєте, ось ці жахливі випадки, коли лікарі кажуть: "мати чи дитина?" Мої батьки у той момент обрали мене. Після цього мій батько не міг нормально жити, його світ перевернувся з ніг на голову. Я вважаю цей вибір максимально безглуздим. Якби моя матір все ж таки вижила, у них була б інша дитина і я вірю, що навіть не одна та щаслива сім'я. Але мій батько вирішив інакше, і трохи з'їхав з глузду. Тому певні роки свого життя я мусила жити у бабусі та дідуся.

   - Все, ходи, ми їдемо, — коротко сказав тато.

   - Окей, чекай, я тільки кільце одягну, — люблю всі ці прикраси. — Тату, але після огляду я піду на побачення, гаразд?

   Я помітила похмурий погляд батька. Ну чому він такий? У свої сімнадцять я відчуваю себе дорослою! Мої однолітки давно вживають алкоголь та палять, а я — як об'єкт під охороною. Тобто я не кажу йому, що повернуся о другій ночі, я просто хочу погуляти з Романом. Що тут може бути такого, я просто не розумію.

   - Побачимо, доню. Давай спочатку пройдемо огляд, гаразд? — похмуро сказав батько. — Будь ласка, не ображайся, я просто турбуюся про тебе, — продовжив тато. Я не люблю такі його проповіді. — Я розумію, що маму я тобі не заміню, але... — він не встиг договорити, бо я його перебила.

   - Добре, якщо ні, то ні. І більше не затягуй, якщо не можеш відпустити свою сімнадцятирічну доньку. Чуєш, СІМНАДЦЯТИРІЧНУ! — я почала ображатися і прямувала до виходу. — Мені скоро вісімнадцять, я скоро буду повнолітня! І коли це станеться, я не слухатиму ні слова від тебе, затям це собі. Дай мені тільки отримати паспорт! Ти бачитимеш мене лише у соцмережах, якщо я тебе не заблокую.

   Я трохи перегнула, знаю. Але він також вчинив уперто. Він всю дорогу мовчав і не розмовляв зі мною. Я знала, що своїми словами сильно образила його. Бо все життя він з мене пилинки здував, а я… А що я? Його опіка не завжди була доречною. Я була як пташка у клітці, яку він годував, одягав і читав лекції. Я просто висловила свою думку, і він має право її знати.

   У лікарні він також майже не звертав на мене уваги, лише інколи при лікарях. Це мене дуже бісило — ненавиджу лицемірних людей, а батько був таким. Ми довго обходили всі кабінети. Лікарі, напевно, думають, що ми якась «шизанута» сімейка. Навіть хворі люди не проходять ці огляди так часто!

Наш час

   Мої роздуми про минуле перервав дзвінок. Це був невідомий номер. Я зазвичай не беру слухавку, але сьогодні моя рука сама прийняла виклик.

   - Алло! Привіт, я Денис, і моя мама була 303. Ти мені це розповіла…

   О, точно, тиждень тому я залишила номер телефону цьому симпатичному хлопцю. Того дня я виконувала двадцяте завдання, а саме прийшла на похорон людини, яка померла від такої ж хвороби. Я вирішила тоді здійснити ще одне бажання і дала свій номер телефону незнайомцю. Але він був розбитий у той момент, бо його мати померла. А я прийшла і не дала хлопцю посумувати.

   - Ого, я думала, що ти мені не зателефонуєш, — відповіла я щиро. — Тобто в той день ти назвав мене шизанутою, здається… — він перебив мене.

   - Справді, вибач. Просто в той день на похоронах мами одна жінка вивела мене з себе, — чомусь довірливо говорив до мене хлопець, ніби ми знайомі все життя. — І ти просто потрапила під гарячу руку. Справді, вибач. Чи зможеш ти приблизно о п'ятій прийти на те саме кладовище, де поховали мою матір?

   Що цей хлопець задумав? Звісно, мені не важко прийти на цвинтар, але, чесно кажучи, трохи страшно йти туди із незнайомцем. Я не люблю ходити на похорони чи просто до могил, але, можливо, іноді для того, щоб поговорити про особисте я все ж їду туди. Цікаво, що ми будемо там робити з Денисом.

   - Ем... Насправді, — почала я. — Я не дуже люблю такі місця, але, якщо чесно, я можу померти завтра, тому мушу ще оглянути свою нову квартиру. Тож гаразд, я прийду.

   На цьому наша розмова закінчилася. Знаєте, Денис трохи мені нагадав Романа. Але водночас вони зовсім різні. Не знаю, в чому я знайшла схожість між людьми, які, напевно, ніколи не бачили один одного, але вона справді була.

   Оскільки я на кладовище ходжу вкрай рідко, я не знала, що одягти. Мій гардероб складався з білих халатів, адже п'ять років я була кроликом для експериментів у лікарів. Знайшла чорні джинси-карго, зверху просту чорну спортивну кофту, якісь кросівки, та заплела низький хвіст. Це все, що я мала з новіших речей.

   Я не одразу пішла на кладовище — мене трохи лякала атмосфера там. До того ж сьогодні було сіро, довго дощило. Сіла на лавку в парку.