Пролог

Денис

   Стан моєї мами з кожним днем погіршувався. Я не бачив уже тієї жаги до життя, що раніше завжди цвіла у її зелених оченятах. Там було куча болю... Останній місяць вона не жила, а просто виживала у жахливих муках. Інколи я не міг на її дивитися, я розумію це моя мама, але бачити її у такому стані це просто жахливо. Вона захворіла на максимально страшну та не розповсюджену хворобу Гідроперсквонію. Це хвороба, якою хворіють одні на мільярди. І моя мама стала тією. Вона у свої п'ятдесят має уже не той вигляд, що в сорок вісім. Я один змушений тягнути її та її жагу до смерті. Вона кожного дня буквально кричала мені, що ця хвороба - це найбільше її катування.

   Вчора ввечері, коли зайшов у кімнату мами, щоб погодувати її, я зрозумів, що її стан став набагато гіршим. На моїх очах вона задихалася... І все тіло тряслося. Було важко правильно думати у такій ситуації. Але я зібрався, а можливо і ні. Просто взяв телефон і почав телефонувати на гарячу лінію, та до всіх лікарів, які займалися та вивчали цю дурнувату хворобу.

   Нам довго чекати не довелося, через п'ять хвилин швидка допомога вже прибула до нашої маленької квартири. Маму швидко поклали у реанімацію. Я провів у лікарні всю ніч і навіть очей не міг закрити, щоб просто напросто кліпнути. У очах з'являлася картинка мами у ту хвилину, коли я побачив її присмерті. Мене то кидало в жар, то навпаки у страшний холод. Лікарі просто проходили повз та нічого не говорили.

   - Вибачте, підійшов до мене лікар, який лікував мою матір. Я щиро співчуваю. Забирають найкращих. Промовив він так легко, як сказав, що просто треба здати аналізи.

   В той момент у мене все потемніло, я не міг контролювати ні свій мозок, ні тіло. Бо сьогодні моєї єдиної рідної мені людини не стало... Вона пішла на той світ, а цей лікар так просто сповістив мені про це! Я був в шаленстві, був готовий рознести цілу дурнувату лікарню. А ще хотілося не тільки плакати, а й кричати, шалено на весь голос, щоб назавжди зникнути. Раніше я розумів, що моя матір скоро помре, я уявляв навіть, як це буде, але що це настільки боляче... Я б нколи навіть подумати не міг. Я просто хотів, щоб вона жила, одягла свою довгу блакитну сукню та ми разом пішли гуляти вулицями. Я хотів востаннє побачити усмішку моєї рідної. Так як в останні дні вона майже не рухалася... Я б хотів в останне вдихнути її свіжий запах. Я ПРОСТО ХОТІВ, ЩОБ МОЯ МАТІР ПРОДОВЖИЛА ЖИТИ! Хай би як це не звучало, але я не знаю, що мені далі робити. Як далі продовжувати жити без неї. Куди йти. Як люди далі живуть після цього? Як їм це взагалі вдається?! Вони продовжують жити далі своїм нормальним, адекватним життям?

   Ранок. Розпочалася загальна похоронна процесія. Приїхало багато людей.

   Знаєте, навіть ті, що проклинали маму, звісно, вони поодягали замість темних хустинок чорні жіночі капелюхи та сонце захисні окуляри. Я думав, що в цей момент я їх просто повбиваю. Бо вони стоять і шепчуться, коли моя матір уже не просто лежить. Спочатку все було у Церкві, ми постояли зі свічками. Потім кладовище. Труна. Велика яма. Лопати. Пісок. Похоронні вінки. Сльози. І мертва матір.

   Вона була така біла, така змінена, така змучена від хвороби. Лежала у труні така роздягнена. Можливо, їй холодно? Чому мою маму так легко одягли в таку холодну погоду? Хіба так можна?

   Вже закрили труну. Її, навіть, поклали у яму. Всі підійшли та почали сипати пісок. Одна трошки літня жінка також мені це наказала эробити.

  - Вибачте, якщо в це зроблю, то моя мама оживе? Га? Я не розумів, що тоді говорив, чесно. - Чому ви мовчите? Ви розумієте, що її уже немає і більше ніколи не буде у моєму житті? Ні? Бо ви сюди прийшли просто для галочки, щоб люди вас побачили! Я плюнув в бік тієї жінки та попрямував на вихід з кладовища, не мав бажання більше ні хвилини там залишатися.

  Знасте краще в прийду сам та поплачу над могилою матері, ніж при цих лицемірних людях, які навіть її сльозинки й не були гідні. Деякі подумають, що и псих і не нормальний, І саме через мій характер матір померла, інші спишуть на шок.

  Але мені всеодно, хай ще трохи попліткують їм це надто притаманно.

   - Знаєш, твоя матір була 303, сказала мені дівчинка із довгим хвилястим волоссям.

   - Вибач, що? Я був шокований про що вона говорить?

   - Я Соломія, дівчина, яка також страждає від тієї ж хвороби, що і твоя матір. По рахунку померлих вона була 303. Але не переживай, ми, які померасмо від такої хвороби, перетворюємося на сузір'я.

   - Ти адекватна? Що ти взагалі несеш? Почав кричати я, це було не зрозуміло мені, в мене вчора померла матір, а уже сьогодні мені сказали засипати її піском Ти чуєш, що ти мені говориш? Встав я та попрямував додому.

   - Запам'ятай, ми з тобою ще обов'язково зустрінемося! Прокричала та неадекватна. І ти мене эгадаєш, мене та мої слова.

   Що це за дурнуватий день. Він надто тяжкий для мене та моєї психіки. А ще це перший день без мами. До її смерті це звучало абсолютно інакше. Зайшовши до квартири, я вперше усвідомив, як тут порожньо. Не так, як раніше, навіть стіни потемнішали. Ми були не завжди в теплих стосунках, але я не міг так просто знаходитися в місці, де все нагадувало та пахло нею. Усі картини із її фото, багато квітів у вазі. Абсолютно все в квартирі!

   Уже пройшов тиждень, мені справді стало легше, трошки відпустило. Тому я набрався сил та пішов на кладовище... Перед тим купив улюблені Гіпсофіли мами, це ті квіти, які вона завжди обожнювала, коли я їй їх купував, в неї сяяли оченята по особливому. Взагалі вона обожнювала квіти, і будучи хворою, наказала мені принести на могилу багато квітів.

   - Мамо, почав и звертатися, і далі навіть не знав, що мені казати. Рівно тиждень, ях я тебе знайшов присмерті у твоїй квітковій кімнаті. Я сів навколішки, так було набагато легше. Як ти? Тобі не холодно? Надіюся, ні. Знаеш, я сюди буду приходити не тільки щоб принести тобі квітів, ай хоч трошки поговорити. Знаю, коли ти була ще жива, я це робив вкрай рідко, і не цінував тебе. Важко видихнув повітря я - Але саме зараз мені тебе не вистачає, твоєї любові та підтримки. Бо навіть коли ми не бачили одне одного аж чотири роки, мені це не відчувалося, Бо я знав, що коли приїду, то ти будеш вдома. Так важко думати, що я тебе зараз бачу тільки на картинці. Таких відвертихі важких розмов у мене ще ніколи не було. Бо ти завжди говорила про Романа, який зараз також лежить біля тебе. Я знаю, тобі як матері поховати сина дуже важко. Але ти забувала і про мене. Хоча знаєш, я буду завжди поряд, ходитиму прибиратиму ваші могили із братом, хай як мені це буде важко, я це робитиму. Я вб'ю собі в голову, що це мій єдиний обов'язок, гаразд? Я провів рукою по сухому піску.