1 розділ

Соломія 

   Якщо ви запитаєте, навіщо я прийшла на поминки матері Дениса, я відповім, що це було двадцяте завдання. Коли мені сказали, що я точно проживу ще три місяці, я вирішила покинути те дурне лікування. І пов'язала до цього 33 задання. Я навіть не знаю, скільки мені залишилося жити. Але скажу точно, не довго, бо три місяці пройшли ще 63 дні тому... Лікарі сказали, що якщо станеться чудо, то проживу ще три роки. Але я не вірю, що зможу так довго протриматися. З кожним днем я все більше гасну, як і психічно, так і фізично. Зараз мені 22 роки. І у будь-яку хвилину я можу покинути цей світ. Я просто можу впасти, і моє тіло почне не тремтіти, а трустися. З 17 років моє життя базується на страху, все почалося того дурного дня.

    5 років тому...

— Доню, нам потрібно піти до лікаря на медичний огляд, — почав торочити тато. — І будь ласка, не сердися, бо ти в мене одна, і потрібно часто бувати у лікаря, спробуй мене зрозуміти.

   Звичайні лекції тата я просто кивнула. Я звикла кожні два місяці ходити до лікарів. Для мене це звичайна процедура. Коли всі мої однокласники проходять огляд один раз на рік, то я за рік проходжу шість разів! Ви можете собі уявити. Мене знає кожен лікар, як і я їх.

    Це все через те, що моя мама при пологах померла. Тобто, знаєте, ось ці жахливі випадки, коли лікарі кажуть: "мати чи дитина?" Мої батьки у той момент вибрали мене. Після чого мій батько не міг нормально жити, його світ перевернувся з ніг на голову. Тому певні роки свого життя я мусила жити у бабусі та дідуся. Вони класні.

— Все, ходи, ми їдемо, — коротко сказав тато.

— Та, окей, чекай, я тільки кільце одягну. — Люблю всі ці прекраси. — Тату, але після огляду я піду на побачення, гаразд?

   Я помітила похмурий погляд батька. Ну, чому ж він такий? У свої сімнадцять я відчуваю себе дорослою! Мої однолітки давно вживають алкоголь та палять, а я просто як об'єкт під охороною. Тобто, я не кажу йому, що повернуся о другій ночі, я просто погуляю із Романом, що тут може бути такого, я просто не розумію.

— Побачимо, доню, давай спочатку пройдемо огляд, гаразд? — Похмуро сказав батько. — Будь ласка, не ображайся, я просто турбуюся про тебе, — почав тато, і мені не подобаються його проповіді такого плану. — Я розумію, що маму я тобі не заміню, але...

Не встиг договорити батько, бо я його перебила.

— Добре, якщо ні, то ні, і так більше не затягуй. Якщо не можеш відпустити свою сімнадцятирічну, чуєш, СІМНАДЦЯТИРІЧНУ, доньку, — почала ображатися я і попрямувала до виходу. — Мені скоро вісімнадцять, я скоро буду повнолітня! І коли це станеться, я ні слова твого не послухаю. Затям це собі, дай мені тільки отримати паспорт. І побачиш, ти мене тільки у соцмережах, якщо я тебе не заблокую.

   Я трошки перегнула, знаю. Але він теж навпрочут не правий. Цілу дорогу він не розмовляв зі мною. Він точно образився на мої слова, вони були як лезо для його. Бо все життя він з мене пилинки здував, а я... А що я? Його опіка не завжди була доречною. І я була як пташка у клітці, яку він кормив, одягав і читав лекції. Я просто висловила свою думку, він має право її знати.

   У лікарні він також не звертав на мене уваги, тільки інколи при лікарях. Це мене надто бісило. Ненавиджу лицемірних людей, а батько був таким. Ми довго обходили всі кабінети, лікарям, напевно, здалося, що ми шизанута сімейка. Бо, навіть хворі люди настільки багато не проходять ці тупі огляди!

   Наш час...

   Мої роздуми про минуле перебив дзвінок. Це був не відомий номер. Зазвичай я не беру слухавку, але сьогодні моя рука сама різко прийняла виклик.

— Привіт, я Денис, і моя мама була 303. Ти мені це розповіла...

   Ох, точно, ще тиждень тому я залишила номер свого телефону цьому симпатичному хлопцю. Того дня я виконала двадцяте завдання, прийшла на похорон людини, померлої від такої ж хвороби, що й в мене. Вирішила, що в той день виконаю ще одне бажання і дала свій номер телефону незнайомцю. Але він був на межі, бо його мати померла. І я прийшла, не давши хлопцю посумувати.

— Ого, я думала, що ти мені не зателефонуєш, — Щиро відповіла я. — Тобто в той день ти назвав мене шизанутою, здається... — Він перервав мене.

— Справді, вибач. Просто в той день на похоронах мами одна жінка вивела мене із себе, — почав хлопець не впевнено, але з чимось, що нагадувало довіру. — І ти просто потрапила під гарячу руку. Справді вибач. Чи зможеш ти приблизно о п'ятій прийти на те саме кладовище, там де ховали мою матір?

   Що цей хлопець задумав? Зрозуміло, що мені не важко прийти на цвинтар, але якщо чесно, трохи страшно. Я не навиджу ходити на похорони чи просто до могил померлих, можливо інколи, щоб поговорити про особисте. Цікаво, що ми там будемо робити з Денисом.

— Ем... Насправді, — почала я. — Я не дуже люблю такі речі, але я можу і померти завтра, мушу оглянути свою нову квартиру. Тому гаразд, я прийду.

   На цьому наша розмова закінчилася. Денис трохи нагадував мені Романа, але водночас вони були зовсім різні. Не знаю, в чому я знайшла схожість між людьми, які, мабуть, ніколи не бачили одне одного в очі, але вона була.

   Оскільки я на кладовище ходжу вкрай рідко, я не знала, що одягнути. За п'ять років я була кроликом для експериментів лікарів, і мій гардероб складався з білих халатів. Тому я одягла чорні джинси карго, чорну спортивну кофту та кросівки, і заплела низький хвіст. Все, що я знайшла у своєму гардеробі з новіших речей.

   Я відразу не пішла на кладовище, мене трохи лякала атмосфера там, особливо сьогодні, коли так сіро і довго дощило. Я сіла на лавку в парку. Знаєте, мені так сподобалася ідея, що парк відразу біля кладовища. Це настільки атмосферно, і ще й все всипано липами. Багато людей садили тут липи, коли хтось помирав з їхніх близьких. На деяких навіть були таблички. Обіцяю собі, що, коли я буду розбита, я буду приходити і читати таблички із прощаннями інших чужих мені людей.