«Випадкова допомога»

Дощ лив стіною. Місто потонуло в холодних потоках води, люди поспішали сховатися під парасолями, трамваї були переповнені, а на тротуарах — калюжі, схожі на маленькі озера.

Вона йшла з університету, тримаючи в руках книги, і раптом побачила бабусю, яка сиділа на лавці біля зупинки. Стара жінка тремтіла, намагалася підняти важку сумку з продуктами, але руки її були занадто слабкі. Люди проходили повз, кожен поспішав у свої справи.

Вона зупинилася. Серце підказало: «Допоможи».

— Давайте я вам допоможу, — сказала вона, нахиляючись і піднімаючи сумку.

— Дякую, доню, — прошепотіла бабуся, і в її очах блиснули сльози. — Я думала, що так і залишусь тут, поки зовсім не змерзну…

Дівчина не тільки донесла продукти до бабусиного дому, а ще й допомогла розпалити вогонь у каміні, приготувала чай і посиділа з нею, слухаючи її спогади. Для неї це було звичайне людське співчуття, але для бабусі — порятунок.

— Ти навіть не знаєш, яка ти світла дитина, — сказала бабуся на прощання, міцно тримаючи її за руку. — У мене є син, але він дуже зайнятий, рідко буває вдома. Якщо б він знав, яка ти… він би оцінив.

Дівчина лише усміхнулася й пішла, не думаючи про цю фразу.

Через кілька тижнів вона прийшла на співбесіду до великої компанії. Кабінет був розкішним, з панорамними вікнами на все місто. Директор підняв голову від паперів — і враз застиг.

— Це ви? — здивовано промовив він.

Вона не одразу зрозуміла. Але в його очах було щось знайоме — той самий блиск, що й у бабусі.

— Моя мама розповідала про вас, — тихо сказав він. — Про дівчину, яка допомогла їй у дощ, коли всі відвернулися. Ви навіть не уявляєте, що це для мене значить.

Він усміхнувся.

— Співбесіду можна вважати закінченою. Ласкаво прошу в нашу команду.

Для неї це був початок нового життя, але вона знала одне: усе сталося тільки тому, що одного дощового дня вона не пройшла повз чужу бабусю.