«Випадкова зустріч з мамою»

Вона вийшла з магазину з торбинкою в руках і вже збиралася йти, коли раптом почула знайоме:

— Галю? Це ти?

Дівчина обернулася й не повірила своїм очам. Перед нею стояла мама її давнього друга дитинства — тітка Марія. Обличчя постаріло, але очі були ті самі теплі, добрі, з якими вона пам’ятала її ще з часів, коли вони збиралися цілою компанією у дворі.

— Тітко Маріє! — вигукнула вона. — Скільки років, скільки зим! Як ви?

— Ой, дівчинко, — усміхнулася жінка, — стараюся, якось тримаюся. А от Сашкові важче. Роботу втратив, ходить, як у воду опущений. Я вже не знаю, як йому допомогти.

Галя відчула, як у грудях защеміло. Сашко… її друг дитинства, з яким вони будували «хатки» з гілок, ганяли у футбол і ділилися таємницями.

— А він… шукає щось? — обережно спитала вона.

— Та шукає, але все не складається, — зітхнула тітка Марія. — Він гордий, нічого в мене не просить, але я бачу, що важко.

Галя замислилася. У неї на роботі якраз відкрилася вакансія. Вона майже без роздумів відповіла:

— Передайте йому, що хай прийде до мене. Я зможу допомогти. Серйозно.

Очі жінки засвітилися вдячністю:

— Доню, ти навіть не уявляєш, яке це для мене полегшення. Я скажу йому.

Вже за кілька днів Сашко стояв перед дверима її офісу. Коли він зайшов, Галя мимоволі відчула, ніби час повернувся назад: ті самі усміхнені очі, та сама щирість у голосі.

— Привіт, — сказав він, трохи ніяково. — Мама сказала, що ти… можеш допомогти.

— Привіт, Сашко, — вона засміялася, — та ти зовсім не змінився! Тільки вищим став. Сідай, розкажу все.

Вони довго говорили, спершу про роботу, а потім про життя. І їм знову було так легко разом, як колись.

Перші дні він дякував їй лише як подрузі. Але з часом між ними почала виникати інша напруга — тепла, приємна, небезпечна. Одного вечора, коли вони вийшли з офісу разом, він раптом зупинився:

— Знаєш, Галь, я весь час думаю… Чому ми перестали спілкуватися після школи?

— Бо кожен пішов своєю дорогою, — тихо відповіла вона. — Але, мабуть, доля вирішила інакше.

Він подивився на неї довгим поглядом і обережно взяв за руку. Їй навіть не хотілося вириватися.

— Можливо, — сказав він. — Можливо, ця випадкова зустріч з мамою — не випадковість.

І відтоді їхня дружба почала обертатися в інше — глибше, сильніше. У кохання.