«Випадковий дзвінок»

Він завжди вважав себе практичною людиною. Телефон для нього був лише інструментом: домовитися про зустріч, уточнити деталі по роботі, подзвонити батькам. Жодних довгих балачок, жодних «пустих слів». Коли друзі жартували, що він розмовляє так, ніби кожна секунда коштує грошей, він лише усміхався.

Але того вечора все пішло інакше.

Він повертався з роботи, втомлений, роздратований, із головою, повною недороблених справ. У транспорті було душно, телефон ковзнув у руках, і замість потрібного контакту він натиснув зовсім інший номер.

— Алло? — пролунало в слухавці.

Жіночий голос. Чужий, але теплий, мелодійний. Він розгубився:

— Вибачте, здається, я помилився номером.

— Ну, значить, так і треба, — відповіла вона після паузи, ніби усміхаючись.

Він відчув, як у грудях щось стислося. Випадковість, яка мала закінчитися негайно, раптом перетворилася на щось інше. Йому було цікаво.

Вони почали розмовляти. Спершу незграбно — про те, хто де живе, що робить. Потім легше: про книги, про фільми, про смішні ситуації. Він ловив себе на думці, що усміхається, хоча ще п’ять хвилин тому його все дратувало.

Година промайнула непомітно. І коли вони нарешті попрощалися, він відчув дивне тепло, ніби хтось погладив його по душі.

Наступного дня він довго вагався. Дзвонити чи ні? А раптом вона подумає, що він якийсь дивак? Але бажання почути її голос переважило. Він натиснув той самий номер.

— Знову помилилися? — почулася усмішка в її голосі.

— Мабуть, так. Але мені подобається ця помилка, — відповів він.

І так почалося.

Вечори вже не були самотніми. Він поспішав додому не для того, щоб поїсти чи лягти спати, а щоб набрати її. Вона розповідала про роботу в бібліотеці, про те, як любить запах старих книжок. Він ділився своїми буднями, своїми страхами й навіть тим, що ніколи не говорив друзям.

Вона сміялася з його невдалих жартів. Він ловив себе на тому, що хоче чути її сміх знову й знову.

Минув тиждень. Вони вже знали голоси одне одного до найменшої інтонації. Він навіть почав упізнавати, коли вона втомлена, коли зосереджена, а коли приховує сум.

— А що, якщо зустрінемось? — одного вечора запитала вона.

У нього перехопило подих. Він боявся. Боявся, що зустріч зруйнує казку. Що реальність виявиться іншою, ніж голос у слухавці. Але щось сильніше за страх штовхало вперед.

Вони домовилися про кав’ярню в центрі.

Того дня він прийшов завчасно. Сів біля вікна й дивився на кожну жінку, що заходила. Серце калатало так, що він боявся, воно вискочить назовні. І раптом двері відчинилися.

Вона.

Він упізнав її одразу — по очах, у яких було стільки світла, ніби в них віддзеркалювалося сонце. По усмішці, яку вже чув у слухавці сотні разів, але тепер вона була справжньою.

Вона підійшла до столика й жартома сказала:

— То ось він який, мій улюблений «помилковий номер».

Він засміявся, і напруга зникла. Розмова потекла так само легко, як і по телефону, тільки тепер були жести, погляди, доторки.

Вони сиділи кілька годин, не помічаючи ні людей навколо, ні часу. І коли нарешті розійшлися пізно ввечері, він знав одне: його життя вже ніколи не буде колишнім.

Бо один випадковий дзвінок іноді важливіший, ніж сотні запланованих зустрічей.