«Випадкова лінь»

Вона завжди вірила, що любов тримається на дрібницях: наранковій каві, яку він залишав на столику перед виходом на роботу, на теплих повідомленнях «як ти?» упродовж дня, на вечірніх розмовах про дрібниці, що склеюють життя у спільну картину. І хоч будні часто були виснажливими, вона невпинно дбала про затишок — особливо на кухні. Вона готувала завжди: святково чи буденно, із натхненням чи на швидку руку, але готувала.

Цього дня щось у ній зламалося. Вона прокинулася з дивною думкою: «А якщо сьогодні я не буду ідеальною?» Втома останніх тижнів накрила її хвилею, і вперше за довгий час вона дозволила собі розкіш — полінитися.

— Замовлю щось, — промовила вона вголос, сама дивуючись цьому.

Вибір упав на найближчий ресторан — там, де завжди було людно, але й затишно. Вона швидко зібралася, схопила ключі та вийшла з дому, відчуваючи дивний підйом: це ж така дрібниця, а ніби ціла пригода.

Коли вона відчинила двері ресторану, її серце вмить зупинилося. Біля вікна сидів він — її чоловік. Його постать, його рухи вона впізнала б серед сотні інших. І навпроти… інша жінка. Надто близько, надто довірливо, надто інтимно.

Вона відчула, як світ згортається в тісний вузол у грудях. У голові з’явилися десятки виправдань: ділова зустріч? давня подруга? випадковість?.. Але рух його руки знищив усі ілюзії: він торкався пальців тієї жінки, усміхався їй так, як колись — їй самій.

Вона застигла біля дверей, стискаючи в руках сумочку, ніби той шматок тканини міг утримати її від падіння. Навколо звучали голоси відвідувачів, дзенькіт посуду, сміх офіціантів, але все віддалилося, стало глухим фоном. Єдине, що вона бачила — це зрада.

Випадкова лінь. Одне рішення не готувати. І ось вона стоїть тут, свідок того, що мало залишатися таємницею.

— Чи це справді випадковість? — промайнуло в її думках. — Чи, може, доля вирішила відкрити мені очі саме зараз?

Вона зробила крок назад, а потім ще один. Її пальці тремтіли, ноги ставали ватяними, але всередині поволі прокидався дивний спокій. Не плач. Не зараз. Уперед ще буде час і для сліз, і для рішень.

Вона вийшла на вулицю, вдихнула холодне повітря й раптом зрозуміла: цей вечір стане початком іншої історії. Тепер уже її власної.

Бо іноді навіть випадкова лінь може стати точкою неповернення.